Ну все. Дістав він її конкретно! І всі ці довбні та придурки за столом. Теж мені – чахлики невмирущі, фільм жахів відпочиває.

– Та не парся, діду. Я тебе в сраці маю і не боюся зовсім. Бо мені насрати на вас та на вашу Желю. Йди в дупу, старий хрич. Я ригати хотіла на всю вашу братову, теж мені Тінкі-Вінки знайшлися. Діна з Семом на вас немає. Замахали, придурки кончені. Не лажай… – і Мальва раптом зрозуміла, що слова просто не вилітають із рота, що вони десь застрягли на півдорозі та беруться повертатися і, мов масні куски, лізуть назад у горло.

І вона починає давитися ними, як їжею, що попала не туди. Кашель роздирає груди, вона аж вгинається вдвоє від спазмів. І ніхто, навіть батько Стрибог, не думають хоч якось допомогти їй. А вона корчиться в муках, ледве дотягується рукою до столу та запиває ті камінці водою. Стає легше, але досі всередині все горить та пече.

– Що, отримала? Смачного, мала! Приємно їсти те, що породили твої уста? – запитує Мор, схоже, дуже задоволений побаченим. – Звісно, ні. Приємного мало. Слова жахливого бруднослового бога в твоїй голові забруднюють наш світ. Що, відчула, які вони на смак, на дотик, на важкість? Віднині кожне непристойно мовлене тобою слово буде повертатися до тебе назад. Гарні слова не спричинять лиха, брудні, колючі та огидні душитимуть та мучитимуть. На щастя, ти ще не знаєш таких, котрі тебе можуть вбити. Але я не став би на твоєму місці ризикувати, бо хтозна. Ти могла лихословити безкарно скільки тобі заманеться у світі світлих чи у світі смертних, але тут, у нас, зась. Світ Відтіні – то не вертеп і не звалище відходів. Не розумієш нормальних слів, не хочеш чути – примусимо. У нас тих, хто не чує, наставляють на шлях істинний іншим робом – прикладним.

– Та пішов ти в… – але стрималася, не договорила. Просто згадала свою бабусю Горпину. І від того спогаду аж проясніла на обличчі. Так, може, вона зараз і безсила, однак має те, чого ані Стрибог, ані Морок, ані жодний із темних не можуть забрати – це світлі спогади й пам’ять про людей, які її досі люблять, пам’ятають, і та любов і тут збереже її – була впевнена.

Морок сприйняв її заминку по-своєму. Яке просвітління на обличчі в малої. Він ще не таких зухвалих та нікчемних ламав. А тут? Хай і безсмертний, але такий куций та неосвічений, хай і на перспективу доволі сильний, розум. Хмикнув уголос і перепитав, кривляючись:

– Ну-ну, шановна! І куди б це я мав би піти?

Мальва відповідала вже напрочуд спокійно, втамовуючи нарешті свою лють, але контролюючи водночас і голову, в яку без дозволу прагнули влізти майже всі, хто сидів за столом:

– На хутір метеликів ловити.

Відповів задумливо:

– Гарно. Тільки, здається, що той вислів образливий. Де навчилася так говорити? Шантрапа зі смертного світу підкувала? Думаєш, що мовлені слова – то лишень оті кольорові метелики, які ти можеш бачити, коли вони вилітають із рота людей?

Мальва здивовано витріщилася на Мора.

– Що, вражена? Ти хоч і навчилася стіну ставити в голові, але тільки віднедавна. А до цього, пригадай, як ти себе поводила, – навіть дуже зухвало. Тож дещо про тебе вже знаємо і про твої уміння також.

– І шо? – Мальва нервово сіпнула бровою, – примусиш мене стіну розібрати? Ну, примусь! Я знаю, що у вас прийнято мізки людям промивати. Спробуй. Може, і перескочиш. Але, як кажуть смертні, – слово «смертні» сказала надто голосно і з притиском, – матері твоїй ковінька.

– Що? – Мор здивовано витріщився на Мальву. Та стояла спокійно і зовсім не кашляла. Тільки хитро мружилася. Мор сердито вичавив із себе: – А ти не така вже й проста.

– Ага. Як двері чи перевернута макітра з макогоном, тобто не як двері чи макітра не перевернута без макогона. Тьху, заплуталася! Та менше з тим, просто попереджаю: легко вам зі мною не буде, і мене шукатимуть, якщо довго не повертатимуся.

– Хто, світлі? Ага-ага. Розмріялася.

– Я просто знаю, – і Мальва впевнено блимнула очима. Вона знала, що Птаха та всі ті, хто любить її, просто так темним не віддадуть. І ще – їй подобалося дратувати Мора.

Той на диво швидко погодився з її твердженням:

– Поживемо – побачимо. Так, здається, кажуть у тому світі, де ти виросла. А зрештою… Не дуже б на твоєму місті тішив себе нездійсненими ілюзіями. Бо, поки вони там отямляться, до них же доходить часто-густо як до сороканіжки в мокру погоду, ти вже зробиш свій правильний вибір. Тому ласкаво просимо додому, е-е-е, безсмертна.

Мор не наважився аж надто тиснути на Мальву. Тому називав її нейтральним йменням. Най, він ще встигне – і добереться-таки рано чи пізно до темного єства її душі. Бо той, хто потрапляє в Темний світ, або виходить із нього стовідсотково темним, або взагалі не виходить… Щодо Стрибога, тут геть інше. Мор у тому винен, не вберіг. Син не був готовий до спокус Світлого світу, і ще та жінка з дурним йменням Птаха… Але все вже позаду, хвала Чорнобогу! Морок упевнений в цьому. З його онукою чогось схожого не трапиться. Він не дозволить. Бо її мати мертва, а дід та батько легко дадуть раду з дівкою.

Мальва зітхнула і сумно перевела свій погляд з Мора на Стрибога. Той сидів, втупивши очі в миску та заховавши під стіл руки. Розсердилася:

– Всьо. З мене досить. Дякую за той, їдження та теплі приймання. Цілуватися та обніматися не станемо, бо каро… – вкусилася за язик. Тішити дорогу публіку своїм кашлянням більше не хотілося. – Тобто я ніяка не Желя і принаймні поки що відкликатися на таке ім’ячко відмовляюся. Не хочете казати Мальва – ваше право. – От свинство, а ще вчора вона вважала своє ім’я відстоєм, а тепер готова писок за нього натовкти. – Тож вибір у вас невеликий, шановні!