Вдихнула глибоко й видихнула.

Заплющила очі. Перша картинка, що з’явилася в голові, – пустельний світ. Без води, без дерев, навіть гірший від світу темних, зовсім мертвий, і її Остап посеред цього світу. Нажахано відкрила очі, серце шалено гупотіло. Остап у небезпеці, її Остап у реальній небезпеці. І вона має забиратися звідси якнайскоріше, бо… Бо що? Світу світлих нічого не загрожує, Мальво! Здоровий глузд аж надто голосно її переконував. Ох, і любить та її надто мудра половина погомоніти. Так, вона знає. Птаха не дасть свого любого слугу Остапчика кому-будь образити, він і справді в безпеці. Але чи в безпеці Птаха? І звідки те видиво? Стискала в руці мушлю. Тільки тепер запитала себе: чому мушля. Чому Остап передав їй мушлю, казав, що це найдорожче, що має, звісно, крім неї та спогадів про неї. Чому мушля і чому її Остап у пустельному світі стоїть один? Обертом голова. Може, то вода такі думки нездорові навіює?

Ох, згадала:

– То мушля з його світу. Останнє, що зосталося від світу.

Отже ж, як вона могла забути. Світ Замерзлого Сонця – то він був у неї в голові. Але… Але мушля здавалася живою. Справжньою. Остап подарував Мальві те найдорожче, що залишилося йому в спадок від батьківщини.

Намагалася взяти себе в руки та перестати думати похапцем:

– Нам час? – наче запитувала проклятого і вже для себе додала: – Час.

Бо ще трохи постій та повагайся, то в отих навіжених, що біля жертовного капища товчуться, закінчиться ритуал, і вони почнуть тебе шукати, щоб покарати. Ні, вона не дозволить себе впіймати.

Востаннє глипнула вивчально на воду, зазирнула у неї, вмикаючи у собі всі таланти. Нічого. Жодного натяку на ворожість чи загрозу, принаймні поки. Отже, можна спробувати. Уже гірше не буде. Темні все одно її не випустять звідси. Тобто такою, якою вона сюди прийшла. А ставати однією з них, поторочею, котра п’є кров собі подібних, вбиває душі, мерзенно поводиться, вона не хоче. Згадала мертві очі оленя. Стало гидко. А як тобі обряд душопринесення, голубонько? Стало ще гидкіше. Подивилася на своє довге плаття, зрозуміла, що навряд чи зможе плисти в ньому. Скинула його з себе та зіпхнула у воду. Хай темні думають, що вона втопилася. Плаття повільно почало втягувати у себе воду, не поспішаючи тонути, течія ледь помітно зсунула його з місця та закрутила у танку. Туди ж полетіли й постоли. Отже, течія тут не швидка. Мушлю вчепила на шнурок, поруч з варганом. Мушля мала невеличку дірочку, наче на замовлення. Підняла ногу над водою, опустила обережно, намацала дно. Піщане, де-не-де невеличкі камінці, які не боляче впивалися в шкіру. Зробила крок, другий, третій. Поволі почала заходити у воду. Дивно, однак вода не була холодною, досить комфортною для плавання.

Озирнулася:

– Давай зі мною. Ну ж бо, – зверталася до проклятого.

Вона вчора йому пообіцяла і собі також, звісно, що не залишить його тут одного.

Він заперечливо захитав головою.

– Ні. Не можу. Вода мене вб’є.

– Не вб’є. Спробуй. Мені також казали, що може вбити, але бачиш – нічого.

– Ти інша, – говорив сумно. – Навіть якби воно мені не шкодило, все одно ні.

– Але чому, – запитувала здивовано. – Чому? Скористайся тоді тим особливим місцем, звідки ти сюди перемістився. Бабуся тільки радітиме твоєму поверненню.

– Ні, – казав уперто. – Я залишуся тут і прикрию тебе, щоб ти встигла утекти. І Горпину я не стану видавати. Вона неймовірна душа. Темні шукатимуть тебе, нишпоритимуть повсюди. Я скажу, що ти втопилася у мене на очах. Темні повірять. Бо для них ця вода – смерть. Бо для них я тільки зневажений ниций раб. І плаття та постоли у воді – доказ.

– Але ж вони тебе за це, що відпустив мене та відразу не доповів… – спіткнулася на півслові, згадуючи ранковий ритуал жертвоприношення.

– Я не боюся. Дякуючи тобі та Горпині я навернувся. І тепер я смерті не боюся. Бо це можливість почати все спочатку.

Проклятий скинув, чи не вперше, з голови каптур. На неї дивилися світлокарі очі ще нестарого чоловіка. Чому ж він ховав від світу своє лице? Відповідь відшукалася сама по собі. Темні.

Проклятий підняв праву руку вгору. Прощався. Рука також мала більш-менш нормальний колір. Вона змінилася.

– Прощай, безсмертна. Прощай, дівчино-квітко! Я люблю тебе. За мене не журися. Гірше, аніж було, вже не буде. Ти змінила мене. Повернула не тільки голос. Тепер мені не соромно ходити без каптура. Ти дала мені надію. Ліпшого дару проклятій душі годі жадати. Пливи. Я затримаю їх. І хай береже тебе Сварог та твоя любов до світу, безсмертна!

Мальва вже знала, вона його не переконає. Та чомусь враз спокій наповнив її серце. Бо проклятий, схоже, знав, що робить.

– Бувай, – сказала сумно. – Дякую за все! Скажи лишень на прощання, як тебе звати, друже? Ти ж пам’ятаєш, правда? Згадав?

– Боривітер, – відповів миттєво. – Я згадав, згадав.

Проклятий посміхнувся і майже щасливо додав:

– Найбільше на світі щастя, Мальво, це вміти любити. Темні про це й не здогадуються. Щоб це зрозуміти, інколи варто побути проклятим. Пливи, дівчинко моя! Пливи!

– Надінь каптура, Боривітре! Щоб вони тебе не могли розгледіти! Хай і тебе береже Сварог! Тебе і твою безсмертну душу! Я тебе також люблю, друже! Дуже люблю!

І вона попливла. Спершу не кваплячись, а потім щораз жвавіше та жвавіше віддалялася від берега. Пливла навмання, відчуваючи навіть азарт від того, що робить. Тіло наповнилося адреналіном. Нестрімка течія надавала впевненості, що рухається у правильному напрямі, просто треба вправно керувати процесом, тобто плисти не за нею і не проти, а впоперек. Поки ніяких орієнтирних предметів на горизонті не з’являлося. Вода, вода, вода. Наполегливо працювала руками та ногами, рухаючись тільки вперед. Прийде час, і орієнтир з’явиться, впевненість додавала наснаги. Десь за півгодини плавання попереду наче щось зачало вимальовуватися. То пагорб, справді пагорб, невисокий, ледь помітний.