Мабуть, причина була в тому, що Лілю та Софійку неможливо було покарати за їхнє сачкування. У випадках інших прогулів Олена Богданівна чинила суворо: примушувала залишатися після уроків і бігати зайві круги на стадіоні, здавати додаткові нормативи, а з часом почала примушувати прогульників відробляти оцінки в себе на дачі, розташованій недалеко від школи. Щоправда, батьки поскаржилися директорові на такий незвичний спосіб хабарництва й Олені Богданівні довелося відмовитися від халявної робочої сили. Можливо, її роздратувала саме ця втрата халяви — невідомо. Але вона з особливим злорадством чекала на кожен урок у класі Лілі та Софійки, і вартувало їм з’явитися на урок без довідки, не кажучи вже про прогул без поважної причини, як у її очах засвічувався вогник особливого садистського завзяття. Коли Ліля не принесла звільнення на урок, під час якого вони вчилися вилазити по канату, їй довелося здерти руки до крові, бо усі 45 хвилин Олена Богданівна простояла біля каната, з якого не давала спуститися Лілі, а увесь клас у цей час спокійно грав у волейбол, так і не навчившись видиратися по канату. Норматив зарахували всім, окрім Лілі, яка ще кілька тижнів ходила зі здертими до крові долонями.

Наступного разу Олена Богданівна допалася до Лілі під час здавання нормативу з кидання гранати, яку треба було шпурнути хоча б на тридцять метрів, а Ліля, як не старалася, не могла навіть на двадцять. Завершилося все тим, що Ліля мало не розбила голову Олені Богданівні, бо, ледь тримаючись на ногах після цих тортур, кинула гранату зовсім близько від себе і могла б заприсягтися, що фізкультурниця спеціально підставилася під удар, аби зі скандалом поволочити Лілю до директора й поставити їй двійку за поведінку та незданий норматив.

Але апогеєм їхніх стосунків став біг на короткі дистанції. Лілю та Софійку страшенно дратувало все, що потрібно було робити похапцем, а особливо безглузді перегони «хто швидше» на відстані кількох десятків метрів. Біг на довгі дистанції їй майже подобався, тобто не саме механічне переставляння ніг, а те, як з кожним колом знайомої дистанції, що вела довкола школи, змінюється вигляд будинків, повз які пробігаєш, як починають втрачатися контури дерев і листя вже не відділяється від гілок, а перетворюється на суцільний зеленкуватий злиток, як стікають по обличчю краплини поту, залишаючи по собі солоний присмак в роті, а на яснах з’являється смак заліза, як прилипає до тіла мокра футболка і порипують ґумові підошви кедів, як несподівано виринає з кущів, крізь які можна скоротити собі трасу, фізкультурниця, від тріумфаторської посмішки якої злякано сахаєшся, збиваючись із ритму. Повільне наростання тиску в голові раптом стає нестерпним — усвідомлюєш, що мусиш зупинитись і віддихатися, ігноруючи високу імовірність незданого нормативу. Але після такого бігу завжди залишалося відчуття перемоги над собою, відчуття повного виснаження, яке робить яскравішими фарби довколишніх предметів, коли вертаєшся додому, ледь пересуваючи ноги. І здані чи нездані нормативи ніяк не могли вплинути на це відчуття. Натомість швидкісний біг видавався Лілі цілковито позбавленим глузду, і вона нічого не могла з собою зробити, щоразу провалюючись на здачі нормативів. І ця її неквапливість доводила Олену Богданівну до шалу. Нічиї інші нездані нормативи так її не дратували, як Лілина цілковита байдужість і вперта неквапливість, яку фізкультурниця чомусь вважала навмисною провокацією. Одного разу, розлютившись особливо сильно, вона нацькувала на Лілю, що бігла дистанцію 100 метрів, якусь приблудну вівчарку. На шкільному стадіоні зазвичай вигулювали довколишніх псів і робили це без намордників. Вівчарка не встигла вкусити Лілю, а лише збила її з ніг, наступивши лапою на сідницю в тому самому місці, в якому колись прокусила шкіру інша вівчарка, часів початкової школи. Відтоді Ліля панічно боїться собак.

Уроки праці були чимось дивним. Вони відбувались у напівпідвальних приміщеннях, відділених від шкільних коридорів не лише темними сходами, які ніколи не освітлювались і на яких учні не раз падали, ризикуючи повибивати собі зуби, — коридор, який вів до цих кабінетів, був перегороджений масивними металевими воротами із важкою засувкою. З правого боку за ворітьми були класи для хлопців, з лівого — для дівчат. Це були єдині заняття, на яких їх розділяли за статями, і в цьому було щось старосвітське, що віддалено нагадувало Лілі гімназії, про які вона читала в книгах. Великий і погано опалюваний кабінет праці дбайливо доглядався Надією Дмитрівною, масивною жіночкою, яка носила виключно одяг власного виробництва, мала молочну сивину навіть на бровах, від чого її гіпертонічного кольору обличчя здавалося ще червонішим і ще м’ясистішим, споживала виключно їжу власного виробництва, не рахуючи випадків, коли доводилося куштувати їжу інших господинь у гостях, але в її вуста ніколи не потрапили б вироби із кухонь громадського харчування. Вона вміла абсолютно все, що, на її думку, повинна вміти справжня жінка, і ремонтувала швейні машинки, озброївшись викруткою не менш вправно, ніж замішувала тісто на вареники чи креслила викрійку складної блузки з виточками, прямим вузьким рукавом і комірцем-стієчкою. Надійність і самодостатність, якою віяло від її постаті, примушували запідозрити, що вона сильно потерпає, коли їй доводиться вбирати на себе щось фабричне, скажімо, чоботи, яких вона не могла виготовити самостійно. Тому вона надзвичайно пишалася власноруч зшитим пальтом, яке зробило б честь будь-якій професійній кравчині. В особі Надії Дмитрівни Ліля вперше в житті зіткнулась із типом упевненої в собі домогосподарки, для якої це господарство є повноцінним способом самореалізації. Попри те, що Надія Дмитрівна викладала уроки праці для всієї старшої школи, вона продовжувала вважати себе домогосподаркою, і було абсолютно незрозуміло, яким чином їй вдається не лише тягнути на собі дві з половиною ставки, а і встигати виконувати всю домашню роботу в п’ятикімнатній квартирі, де, крім них із чоловіком, мешкало ще п’ятеро дорослих доньок (наймолодша закінчувала школу), деякі вже з сім’ ями.

Надія Дмитрівна вчила їх бути ідеальними домогосподарками, тобто у її розумінні, крім основної професії, встигати «з честю» нести на собі тягар домашньої роботи. Вираз «із честю» належав до улюблених її виразів: як у кожної діяльної людини, її лексикон був не надто різноманітним, бо значно більше, ніж говорити, їй подобалося щось робити, а розмови забирали час, протягом якого можна було встигнути зробити щось корисне. Вона вважала, що купування фабричних консервів, як і продуктів-напівфабрикатів, принижує честь жінки. Не менше принижують її і випадки, коли чоловік змушений допомагати на кухні чи в іншій домашній роботі, бо сама вона чогось не встигає. Приниженням, на думку вчительки праці, була будь-яка спроба жінки полегшити собі роботу, і така спроба не могла мати іншого пояснення, окрім ганебної ліні.

Таким чином, Лілі довелося зіткнутись із зовсім іншим наповненням слова «приниження». Бо коли Дарина вважала принизливим готування вареників на кухні в той момент, коли чоловік розслабляється перед телевізором, то Надія Дмитрівна вважала навпаки, що чоловік, який пхається на кухню, — це поразка жінки, бо зрозуміло ж, що чоловіки від природи не здатні до жіночої роботи. Питанням було тільки те, хто з цих двох мав рацію. Можливо, самодостатність Надії Дмитрівни та її переконаність, що чоловіку вдома можна дозволяти лише трохи більшу свободу, ніж, скажімо, фікусу чи домашнім тваринам, значно більше принижувала чоловіків і насправді була якимось гіперфемінізмом, наділеним майже ніцшеанськими рисами у своєму ставленні до чоловіків як до апріорі слабших. Настільки слабших, що не здатні навіть витримати жорстокості цього присуду і тому їм необхідно говорити, що вони сильніші, бо по-іншому їхня психіка не витримає і зламається.

Надія Дмитрівна вчила своїх учениць готувати найпростіші страви, шити, в’язати, вишивати й обметувати серветки. Це останнє заняття давалося Лілі найкраще, і часом їй навіть щастило виконати норму, встановлену для школярів на позаурочних заняттях із праці, на яких вони обметували серветки на швейних машинках із ніжним приводом, а потім ці серветки здавали на фабрику. Незрозуміло було, чи отримував за це гроші хоч хтось і хто саме це був, учням же після двох років такої практики роздали лише посвідчення швей-мотористок із якимось там навіть не найгіршим розрядом. Монотонність цієї праці не заважала Лілі думати, і вона мріяла про щось своє, переважно чомусь про щось сумне і недосяжне.

Можливо, такий ефект справляли на неї заґратовані вікна цього напівпідвального приміщення і бляшані панелі на стінах, які разом із масивними металічними воротами й неосвітленими сходами робили це місце схожим на табір праці, який, насправді, був покликаний змінити звичні уявлення про філософську категорію приниження.

Стосунки Надії Дмитрівни з Лілею загалом були достатньо мирними. Усвідомлюючи, що Лілі ніколи не стати ідеальною домогосподаркою, яка «з честю» виконуватиме домашню роботу, Надія Дмитрівна дивилася на Лілині промахи крізь пальці. Тільки двічі Лілі довелося зіткнутися зі сталевими нервами і вмінням Надії Дмитрівни продемонструвати, що ж означає приниження для жінки, яка себе поважає.