Шрифт:
Другий:
– Таки небіщик Максим щось знав до себе. Аді, нори знорили і єго маєство, і невістці нори по плечах просікають...
Третій:
– Таке знав, як і ми. А ніби так не пішли усі господарства? Лиш Максимове? Аді, ваш тато ще мав грунт і воли, а ви вже зарібний чоловік.
Другий:
– Та мав, але де тому кра-ай? Де, де, де-е?
– От якось ми добилиси до села. Рот ба сеї, ба тої - балу та балу, а ноги, сараки, йдуть. А ви завтра де йдете?
Перший:
– Та до двора!
Другий:
– А я до того паршивого Срулика, бодай єго шлях трафив. Ще від літа винен.
Третій:
– А я до ксьондза.
СВЯТИЙ ВЕЧІР
Синя як пуп сиділа на печі посеред купи дрантя і без упину била головою в стіну. На припічку сидів син бабин.
– А хоть би-м продавси, то топлива нівідки вам не дістану, а хоть би-м украв, та й імуть. Сидіть на печі, обтулюйтеси в лахмітя, як можете, та й тепла чекайте. У мене малі діти, та в'єнуть, сарачєта, на морозі. Аді, приніс-сми вам хліб, та й горівки крішку, та й білу дранку, та обійдіть собі свєта по-божому. А може, ще люди вам що внесуть. Та й головов у стіни не бийте, бо нічо з них не віб'єте.
– Коли ж бо я, сину, кількому морозові і такі студені не годна вітримати. То аж в самих кістках я мороз чую. А головов я в стіну б'ю, бо би-м на місці задеревіла, якби-м не била.
– А ноги ніц не стухають?
– Ноги, синку, як коновки, набриніли: ані їх пігнути, ані їх зібгати.
Показала ноги сині і блискучі, як скляні бервена.
– Я не годна ночі зночувати, такі ночі довгі, довгі, як коли би десіть на одну склав. Всі очинаші зговорю, все поперегадую від найменшої дитини, та й дня діждатися не можу. Та й так гірко сидіти самому у такім стуленім вертепі.
– Та коби хоть бог змилувавси та муки вам довгої не дав та й лежі гнилої, аби вас борзо спрєтав.
– Ой синку, я так тої смерті, як мами рідної, чекаю. Вночі то в кождий кут пролуплюю очі, ци де з кута не привидитьси, бо як привидитьси, та й незабавки таки приходить. Але не привиджуєси.
– Та смерть прийде, але коли. А коні стоя; гай, скиньте непранку, та най на вас сорочку натягну.
– Я, дитинко, замерзну, як ти мене в білу сорочку вбереш. Я рада, що-м цу на собі загріла, та й, як якийсь казав, своїм нендзі рада, що-м заплодила, бо все вкусить, то от як тепліше в шкіру.
– Ви вже розум вістаріли, таже не мете на різдво у такі нендзі сидіти!
Натягав на маму сорочку.
– Не далекі ваші гони, кості, як мечі, із шкіри вілазє,- коби борше.
– Та й я того, синку, кажу, коби борше.
– Та свєткуйте здорові.
– Йди, йди, бо то панцька служба.
Дрожала на печі зі студені і головою в стіну била.
– Тото добру дитину маю, тото ходить коло мене та й не забуває. Ніколи не встидавси, що мама з торбов ходить. Благослов'ю ті, синку, на все добре.
І рукою благословила.
Легонечко ковтала головою в стіну, як би з радості, що сина доброго має.
– Славайсу.
– Навіки слава.
– Я вам, бабо, солодкої пшениці та й тіста принесла, аби-сте за мою Марію очинаш зговорили.
– Прости біг, небого, я зговорю очинаш за твою Марію.
Хрестилася синіми руками.
– Славайсу.
– Навіки слава.
– Надніс-сми гезди трохи пирогів, а ви за мою першу очинаш вікажіть.
– Бо да прости, Андрію, я вікажу за твою Катерину очинаш.
Шепотіла молитви.
– Славайсу.
– Навіки слава.
– Я вам, бабко, рибки принесла, а ви за нашу маму поклони вібийте. В людий свєто, а в нас як би тіло ще на лаві лежєло, так плачемо. Ще того свєт-вечера вони нам вечерю лагодили.
– Я, сирітки, віб'ю поклони за вашу маму. Дівчина плачучи вийшла, а баба продувала порох із печі та цілувала землю і поклони била. Дуже богато мисочок люди поназносили. Вечір ловив за очі, і баби вже не було видко, лише її молитви розходилися з печі по хаті.
Галуззя грушки шморгало у вікна, а шибки зделенькотіли.
– Колідуй мені, грушечко, колідуй, бо ніхто мені цего вечера не заколідує, такого великого вечера, лиш ти бабі колідуєш.
В руках держала плящину з горівкою.
– Я буду горівочку попивати, а ти мені файну колєдочку колідуй та й мому синові, бо свої мами не скидаєси.
Пила.
– Як би не він, та й би ні аж навесні найшли, якби сопуха з печі аж на дорогу вдарила.
Пила.
– Аді, оцеї, грушечко, жіноцької, що каже: