І Даруся також простягла йому руку.

Так вони і йшли берегом, з витягнутими одне до одного руками, ніби велися до шлюбу або на налигачі. Славко не промовив не те що кривого — жодного слова, і Даруся слухняно ішла за ним, не чуючи зимової холоднечі.

Славко привів Дарусю до сільської теплички. Невелике, майже кругле озерце із жменею фонтанчиків, що не втомлювалися бити з—під землі, ховалося за частоколом прибережних облетілих верб. Чиста вода пульсувала перед Дарусиними очима, і вона, безсоромно закотивши до пупа спідницю, ступила у рясне булькотіння.

Коли вийшла на берег, Славка ніде не було. Але вона і сама знала дорогу додому.

…ОСЬ І ТЕПЕР стоїть Даруся у холодній купелі осені — і бореться із цвяхами, забитими в голову чиїмось важким, безсердечним молотом. Та минає якийсь час — чорне залізо болю остаточно осідає на дно ріки, і тоді Даруся, підстеливши одну хустку з голови, сідає на камінь. Її босі ноги і далі — до кісточок — полоще чистенька прозора водичка. Вона чує, як їй нарешті легшає. Шум ріки остаточно заспокоює Дарусю — і вона знову вертається до свого безконечного думання.

Вона не вміє не думати. Може, тому, що ні з ким не говорить ні слова, а вона ж не є німа, тому вона думає безперервно. Отак про все на світі думає — і від того її завжди болить голова.

…Даруся дивується, чому ніхто не в'яже Славка, коли він напивається і дебоширить на пів—села. На Великдень він так набрався, що хотів підпалити стодолу, а потім синє полум'я пішло йому з рота.

Марія — непокрита голова — бігала по сусідах з криком і плачем: «Люде добрі, рятуйте! Христос воскрес! Славко гине!»

Микола — лісник, не встаючи з—за великодного столу, спокійно сказав розпатланій Марії, що стояла безумна на порозі:

–  Марійо, висцяйтеся йому в рот, зразу попустить. Або розведіть коняків з водою та й влийте у рот конєчя, як не буде чим висцятися… Отамо на стежці коло Сокола колгоспні коні наслідили, а конєки зібрати ніхто не зібрав.

Бідна тота Марія… Отак, як була у великодній спідниці, заголилася посеред подвір'я і висцялася у синє полум'я із синового рота. А Славка, поваленого на землю, неначе кнура до зарізу, тримав його тато із якимось приїжджим гостем.

Дарусі стало шкода Славка, що міг від горілки згоріти ні за цапову душу, і вона увечері віднесла останнє червоне яблучко із своєї пивниці і мовчки подала Марії. На що Маріїн чоловік зітхнув:

–  Люди з писанками до наромальних людей ходять, а солодка Даруся останнє яблуко принесла чорному п'яниці.

Марія сиділа на стільці коло ліжка, у Славкових головах, що харкотів з—під накинутої на нього куфайки, і тримала голову обома руками так само, як тримає її Даруся, коли на неї нападає біль, і хилиталася точно так само, як би її голову розривали іржаві обручі.

І хто з них тепер дурний, чи Марія, чи її син, чи обидвоє зразу, Даруся направду не знає.

Через те йде собі до ріки, сідає на березі просто на зелену травичку, що вже проситься до сонечка, і дивиться на воду. її сьогодні голова не болить. Сьогодні Великдень і вона вбулася у дуже давні, але все іще великодні черевики. А завтра Даруся їх скине до другого Великодня та й уже ходитиме на босу ногу доти, поки не замерзне ріка. А як замерзне — витягне татові валянки.

Коли вона ходить боса, біль її мучить менше. Вона часом навіть копає посеред городу яму на глибину до своїх крижів, спускається в неї, вгортається чорним живим покривалом, що лоскоче тіло перерубаними корінцями, червами і зотлілим листям, — і так годинами чи то стоїть, чи сидить у живій землі. Земля витягує біль і дає їй соки. Вони піднімаються тілом до самого тім'я, як по стовбуру дерева, і Даруся знову чує в собі силу, забрану з голови розпеченим залізом болю, коли воно вилазить, здається, навіть крізь вуха і шкіру.

То вона собі й думає: хіба годиться з неї сміятися, що часом днює напівзакопана в землю, якщо в селі таким же штибом рятували колись Тараска, коли його била електрика? Закопали по саму шию, і земля витягала смерть із нього. І ніхто не сміявся ані з Тараскового тата, ані з його братів, які клали його у викопану яму, як у цвинтарну могилу.

І нащо село роками сміється з нещасної Дарусі? Тараска один раз била електрика. А її б'є біль у голову майже щоднини. Що, їй чекати на чиюсь сторонську поміч? Вони самі собі помогти не можуть, хіба їм до неї? Вони мали би бути раді за Дарусю, що клопоту їм не приносить. Але вже… хай крутять пальцями коло скронь. Все одно, то лише дурні крутять. Аби лиш про конфети не нагадували.

ЛЮДИ не розуміють, що Даруся рятує себе, як може. Коли водою, коли землею, коли травами. Бо понад усе їй хочеться жити на цьому світі, такому веселому, такому кольоровому і запашному. Коли вона здорова — надолужує той час, як звивається від болю. Вона не хоче згадувати про нього, бо така вже зболена, що не знає, як іще ходить своїми ногами.

Але Даруся ні на що не нарікає. Бере вицвілий клубочок кольорових вовняних ниток, кілька шматків складеної учетверо позлітки, стрічки із весільного вінка Маріїної доньки Анни, та й іде у свій золотий садочок, саджений іще татовими руками, між грушки і яблінки. Яблуні вже не можуть добре родити. Старі. Але ще десь світиться плід між ріденьким золотом листу. А груша геть розсохлася. Уже й листу на ній стільки, скільки на лисій Пітриковій голові волосся.