Коли підніметься весь народ, його не здолає ніяка сила. Не здолає і не підступиться зовні. Зате може підточити зсередини. Як шашіль, наосліп, уперто, невідступно. Ця зла сила — жадоба, заздрісність, юрность 78 . Мав я зіткнутися з цим під Пилявцями, а далі — ще більше.

Тим часом же військо моє гуло, мов бджоли до весни. Кинулися на табір безпанський, остовпіли від багатств, що лежали в багні, взялися до здобичі, починався судний день. Тиснява, драча, гук, сміх, розгарш 79 .

— Отеє пани!

— І плюдри зоставили!

— Так темно ж було надягати!

— Сказали б, то ми й присвітили б шаблями в очі!

— Вони й самі хваляться, мовляв, що пан, то й шабля.

— А в нас що козак, то й воля. А волі ніякою шаблею не утнеш.

— Коли кого пан налякає, то послі й торба спать не дасть.

— От і розторгувалися пани на нашій землі. А тепер ми їхнє срібло — злото подуванимо.

— Та тут більше награбованого, ніж нажитого.

— Хапали в хапиці, хапиця Ж по пиці!

— Як набулося, так ізбулося!

— Протряслися ж пани! Пострибали, як рись — коза 80 !

— Хай би їх чорт на глибоке не носив, то й не втопились би.

— Як біг біглець та витріщив кінець!

— Не жалуй вухналя, бо підкову згубиш!

— Скидай, хлопці, кожухи та зодягайся в шуби панські!

— Тю на тебе! Чи воно не однаково тепло?

— Тепло то воно тепло, та тільки в кожусі — свобода, а в шубі — прислужництво.

— Не саму ж саламаху та щуку — рибаху козацтву вживати!

На радощах безтямних од тої здобичі, що тисячокротно перевищувала корсунську, співано й пісню про мене, щойно складену:

Однак, здається, та пісня й не пішла далі поля пилявцівського, бо вже там обачливіші затягували й іншої:

Та чи ж багато було обачливих? Старшина козацька й собі кинулася на здобич велику в скарбах і фантах 81 , кожен тягнув до себе, рвав у іншого з рук, ще й прибігали до гетьмана, щоб розбороняв і встановлював справедливість. Генеральний мій обозний Чарнота, щоб придобритися до гетьмана і утвердитися другим чоловіком у війську, взявся відбивати майно буцімто для мене, а тоді справді позвозив до мого намету безліч бочок з сріблом і золотом, скринь з шатами і тканинами, позганяв більше сотні коней породистих турецьких, а непородні тисячами блукали по таборі, марно Шукаючи бодай травинку.

— Що се? — поспитав я Чарноту.

— Відправимо до Чигирина, може, сам гетьманич і допровадив би, щоб сховати дишкретно.

— Ага. Щоб знов казали, що Хмельницький закопує в землю скарби? Бачиш, який у мене намет, який мій одяг і їжа яка? Чи треба мені сього! Аби лиш ранкори 82 супроти гетьмана викликати!

— Та коли ж Бог дав так много всього, то гріх і не поживитися! — засміявся Чарнота. — Коли сам не хочеш, то я поховаю. Пригодиться в нашій потребі великій.

Виговський, що єдиний, здається, з моїх старшин не погрів рук коло здобичі, зауважив без своєї звичної обережності:

— Замість свободи здобули в шляхти тільки майно.

— Хто що має, те й втрачає, — відповів я пану писарю генеральному, — а чи тобі, пане Йване, шкода багатств братії своєї?

— Смішно мені, гетьмане, дивитися, як хлопство з татарами на срібних тарелях конину в’ялену їсть.

— Хіба не однаковий рот — у пана та хлопа, і чи не пасує срібна таріль кождому?

Виговський зітхнув.

— Лякає мене, гетьмане, як би пилявцівські донативи 83 не зашкодили в нашій справі великій. Бо коли коштовності мішками стануть продаватися за безцінь, то чи ж не станеться того й з життям людським!

— А коли воно цінувалося дорожче?

— Та й до звичайного розоріння призвести все це може. Вже сьогодні віл, за якого гданські купці давали 20 золотих, іде за чотири або м за два, за барана дають лиш шістнадцять грошів, а за вепра тільки чотирнадцять, тоді як кварта горілки йде за двадцять.