Демкові сказав, щоб припровадили мені шляхтича Собеського, якого впіймано, коли хотів пробратися до коронного війська з Кодака. Сказав про це Демко ще в день мого приїзду, але я не мав часу побачити того шляхтича, та не дуже й хотів його бачити, бо й що він мені?

Тепер чомусь подумалося, що той шляхтич може бути мовби моїм посланцем до панства, проти якого йду.

Я ждав його в своїй світлиці, не мав наміру пригощати, бо не знав його ніколи, та й надто молодий він, як сказано мені, був, отож — розмова проста, як у батька з сином, та й кінець на тому.

Шляхтич був молоденький, як мій Тимко, але тримався з гідністю, мені вклонився, видно, не так, як гетьману, як старшому чоловікові, власне батькові. Я припросив його сідати, довго мовчав, він теж не рвався до розмови, дивився поперед себе без цікавості в очах. Тоді я сказав йому:

— Козаки тебе впіймали, могли стяти, та, бач, помилували. Не думай, що такі добрі.

— Я й не думаю, — сказав він. Голос мав дужий, трохи зарізкий як для помешкання, але те не важило, бо й сам я мав голос схожий, хіба що більше в ньому тяжкості, поназбируваної від літ.

— Не пекли тебе залізом, випитуючи про Кодак, бо й так знаємо все про ту звізду шестиконечну 63 , що впилася в нашу землю, мов кліщ, — вів я далі.

— Не пекли, — згодився він.

— А тепер я відпущу тебе вільно.

— Але я не зламаю вірності королеві своєму і, коли доведеться, битимуся проти тебе, гетьмане! — квапливо сказав Собеський.

— Хіба я ламав вірність його королівській мосці? І хіба пішов проти короля?

— Тоді проти кого ж пішов, пане Хмельницький? — подивувався він.

— Не збагнув ще, бо молодий, — терпляче мовив я. — Та й не належиш до великої магнатерії, а тільки до шляхти служилої, яка завжди й крихтами сита була. Магнати кричали, буцімто люблять гідність королівську, але ж влади королівської не любили ніколи, та й не давали її королеві теж ніколи, так що йому доводилося платити золотом і землями за вчинки, за які треба було рубати голови. Ось і вийшло так, що всю Україну роздано в маєтки не за добрі діла, а тільки за розлиття крові. Топталася велика шляхта по наших спинах і по наших душах, їла хліб з поту убогих підданих, блюзнірствувала над вірою нашою і духом нашим, то доки ж! Ось вижену всю шляхту з України, тоді й говоритиму з королем, як нам далі бути! З нещасть наших, біди, гіркоти, гніву і бунту створимо вогняну кулю і запалимо все королівство, нехай вигорить у нім весь непотріб шляхетський!

— Річ Посполита не дасть цього зробити! — запально крикнув Собеський.

— А що є Річ Посполита? По — латині означає «республіка». Республікою ж, як вважали колись, може бути тільки одне місто, як то були Афіни, Рим або нині Венеція, а довкола самі раби, які тяжко працюють на те місто. Коли ж ціла держава називає себе республікою, то намагається вона за своїми межами підкорити якомога більше земель і погнобити більше люду. На великих і благословенних просторах, які зайняли наші народи, доволі місця для всіх. Але одні живуть, як люди, а другі стали мучителями своїх братів, кинулися гнобити й загарбувати. То як же мають вестися ті погноблені або й чесні люди в самій республіці? Хіба не знатні розумом своїм мужі були Миколай Рей і Ян Кохановський, а вже й вони дійшли до думки, що добро вітчизни вимагає не тільки хвали, а й незгоди та насмішки. Я виявив свою незгоду, вигнавши панів з своєї землі, ще й посміюся досхочу над ними. Ти ж хочеш обстоювати несправедливе діло, як тобі Бог дасть. То я поможу твоєму Богові. Одпущу тебе. Як ото ще Цезар: мовляв, мені тяжче сказати це, ніж зробити, бо ти ворог є і ворогом зостанешся, але я не лякаюся ворогів. Отож іди і скажи своїм, що чув од мене. Нелегко тобі буде пройти збурену землю, але хіба мені легко? Спробуй вибратися звідси цілим — і Бог тобі суддя!

Він вклонився і вийшов, а я ще довго сидів, заплющивши очі. Ніхто не знав тоді, що цей Собеський через два десятки літ стане королем польським і славним погромцем сили турецької під Віднем, тепер з висоти вічності своєї я вже знаю цей не шкодую за свій вчинок у Чигирині, хоч і не записую його до своїх заслуг!

Кінчалося моє кількаденне сидіння чигиринське, уривалася моя радість найбільша, серде було ще тут, а думка вже летіла в степи, туди, де з піснями й гуком молодецьким ішло моє військо. Військо ждало свого гетьмана.

Ще б міг поскакати до Суботова, поглянути на гніздо родинне, та не хотів ятрити душу, призначив на завтра Від’їзд до війська, і то від’їзд без пишноти, без проводжань, навіть Мотронку попросив і на ґанок не виходити, щоб не так боліло моє серце.

Все ж озирався на вікна, видивляючись, до якої шибки притулилося її найдорожче личко, озирався й на двір — ану ж стане за ворітьми тонка постать і сяйне мені несмертельним усміхом, щоб дороги стелилися ясними й безтривожними.

Сам одібрав собі радість — і сам же тепер дешперувався 64 .

Скільки разів проїхав я цією дорогою! Дорога була як моє життя. Перемірював її малим хлопцем, юнаком, зрілим мужем і в старості, з надіями, в молодецтві, з любов’ю, в смутку, в розпачі і відчаї, у злій рішучості, а тепер — у славі. Слава котилася поперед мене, обезвладнювала ворогів, приводила в трепет і відчай набагато більший, ніж зазнав колись я.

Потоцький, лякаючись надто потривожити старого й немічного архібіскупа гнєзненського, примаса Польщі Мацея Любенського, писав йому: «По золотім спокою, по вільних часах бурхлива tempestas 65 і страшні belloram fulmina 66 настають. Козаки запорозькі post praestitum 67 , fidelitas juramentum 68 , кілька тижнів тому, старшину свою пострілявши і постинавши, з ханом і ордами його всіма поєдналися і проти панства його королівської мосці з стотисячною ордою йдуть і частину війська нашого, почасти для поскромнення бунтів козацьких, почасти для сторожі Запоріжжя послану, в полях під Жовтими Водами облягли».