— Але ж… — почав Джейк, але тут Юк жалібно заскавчав. Надто вже сильно стискав його Джейк.

— Він може залишитися у нас, Джейку, — промовив м’яко Кантаб. — Ми за ним гарно доглядатимемо, правду кажу. Тут чекатимуть люди, аж поки ти не повернешся за своїм другом й іншими речами… — Лише через свою доброту він не промовив: «Якщо ти колись повернешся». Але Роланд прочитав ці слова в його очах.

— Роланде, а я дійсно не можу… він не зможе… Авжеж. Розумію. Не буде тодешу цього разу. Окей. Ладно.

Джейк сягнув до нагрудної кишені свого пончо, видобув звідти Юка і посадив на запилюжену долівку печери. Нахилився, спершись долонями собі об коліна. Юк подивився вгору, витягнувши шию так, що вони майже торкалися носами. І раптом Роланд помітив дещо надзвичайне: не сльози на очах у Джейка, а ті, що почали бриніти в очах Юка. Пухнастик-шалапут, цей базікало, плакав. Історія з тих, що їх можна почути в якомусь салуні тільки за межею глупої, п’яної ночі, — про вірного базікала, котрий плакав за своїм від’їжджаючим хазяїном. Таким історіям ніколи не віриш, але слухаєш і мовчиш, щоб не спровокувати бійку (а то й стрілянину). Але ж ось воно, Роланд побачив все на власні очі й від цього сам ледь не заплакав. Чи це шалапутівська імітація, чи Юк дійсно розуміє, що відбувається? Роланд волів би, щоб перше, від цього йому могло б полегшати на серці.

— Юк, ти мусиш ненадовго залишитися з Кантабом. Тобі буде добре. Він друг.

— Таб, — повторив пухнастик. Сльози скрапували з його мордочки на запорошену долівку, і вона вже рясніла крихітними плямами. Роланду сльози тварини здалися бридкими, жахливішими за дитячі сльозі. — Ейк! Ейк!

— Ні, я мушу йти, — сказав йому Джейк і витер собі очі кулаками. По щоках й аж на скроні в нього простягнулися брудні смуги, немов якась бойова розмальовка.

— Ні, Ейк!

— Я мушу. Ти залишаєшся з Кантабом. Я по тебе повернуся, Юку, якщо живий буду. — Він знову обняв Юка, випростався. — Давай, іди тепер, і дивись мені.

— Ейк! Таб! — в голосі пухнастика звучала непідробна туга.

Якусь мить Юк стояв на місці. А тоді, все ще рюмсаючи чи то імітуючи Джейкові сльози, — Роланд сподівався, що так воно й є, — звіря відвернулося, подріботіло до Кантаба і всілося в нього між ногами, взутими у запилюжені чоботи з короткими халявками.

Едді спробував обійняти Джейка. Той скинув з себе його руку і відступив убік. Едді виглядав збитим з пантелику. Роланд, у своєму фірмовому покерному стилі, тримав обличчя непроникливим, проте всередині він відчував похмуре задоволення. Хлопцю ще нема тринадцяти, авжеж, а він уже має сталеве осердя.

Час вирушати.

— Хенчику?

— Атож. Спершу промовиш молитву, Роланде? Якомусь Богу, котрого ти тримаєшся?

— Я не тримаюся жодного бога, — відповів Роланд. — Я тримаюся Вежі, але молитися їй не буду.

Кілька з Хенчикових амігос явно були шоковані почутим, але сам старий лише кивнув, неначе іншого й не очікував. Він поглянув на Каллагена:

— А ти, панотче?

— Боже, нехай веде Твоя воля, — проказав Каллаген, швидко накреслив у повітрі хреста і кивнув Хенчику. — Якщо ми збиралися йти, то рушаймо.

Хенчик підступив до Незнайдених Дверей, торкнувся кришталевої ручки, потім подивився на Роланда. Очі в нього сяяли.

— Послухай-но мене останній раз, Роланде з Ґілеаду.

— Слухаю тебе дуже уважно.

— Я, Хенчик з роду манні Клану Червоної Стежини і Стерджис. Ми далеко прозираємо, далеко мандруємо. Ми мореплавці, чиї вітрила надимає вітер ка. Чи відпливеш ти за цим вітром? Ти й твої?

— Атож, туди, де він дме.

Хенчик накинув ланцюжок вагадла Бранні собі на зап’ясток, і Роланд одразу відчув ту силу, що вивільнилася у цьому гроті. Вона поки ще була маленькою, але зростала. Розквітала, немов троянда.

— Скільки ти викликів подужаєш?

Роланд показав залишки пальців на своїй правій руці.

— Два. Говорячи Високою Мовою Ельда — твім.

— Хоч два, хоч твім — це все одно, — сказав Хенчик. — Комала-ком-два, — піднісся його голос. — Ком. Підійдіть, манні, з’єднайте вашу силу з моєю силою! Підійдіть і виконайте вашу обітницю! Підійдіть і віддайте наш борг цим стрільцям. Допоможіть мені відправити їх у їхню путь! Нині!

Перш ніж хтось з них устиг усвідомити той факт, що ка змінило їхні плани, воно спрямувало на них свою волю. Але спочатку здавалося, ніби взагалі нічого не відбудеться.

Ті манні, котрих Хенчик вибрав у надсилачі, — шість старійшин, плюс Кантаб — сформували півколо, що розташувалося позаду дверей і закінчувалося обабіч них. Едді став біля Кантаба, переплівши свої пальці з його. Між їхніми долонями містився один з мушлеподібних магнітів. Едді відчував його вібрацію, мов щось живе. Либонь, воно і є живим, подумав він. Каллаген міцно ухопив його за другу руку.