Та що вдієш.

Вона вхопилася руками за дерев’яні колеса візка, напружилася, але той не поворухнувся, і тоді вона ще дужче напружилася. Вже коли вона ледь не вирішила, що доведеться їй вилізти з візка і проповзти шлях своєї ганьби до того місця, де її чекала Мія, немащені колеса з рипінням, зі стогоном, нарешті ворухнулися. Візок посунув у бік Мії, котра стояла, ховаючись за квадратною кам’яною колоною. Цих колон тут було видимо-невидимо, їх ряд дугою зникав у темряві за поворотом. Сюзанна уявила, як колись в далеку прадавнину (до того, як світ зсунувся зі свого місця) за ними могли ховатися лучники, поки армія нападників закидала замок стрілами або палаючими снарядами з катапульт, чи як там звуться ті машини. А потім лучники займали свої місця в прогалинах між колонами і самі стріляли. Коли це було? Який тоді був світ? А чи далеко звідси до Темної вежі?

Сюзанна гадала, що цей світ розташовується дуже близько.

Вона пропхалася важким, громіздким, неслухняним візком проти вітру і подивилася на жінку у серапе, соромлячись, що, подолавши якусь нещасну дюжину ярдів, вона так захекалася і не в змозі перестати жадібно хапати ротом повітря. Вона глибоко вдихала це затхле, з якимсь камінним присмаком повітря. Колони — в голові їй майнуло, що вони звуться мерлонами, чи якось так — розташувалися праворуч. Зліва лежала кругла заболонь темряви, яку оточувала крихка кам’яна стіна. Віддалік, над протилежною стіною, височіли дві вежі, але одна з них була напівзруйнована — може, блискавкою, а може, якимсь потужним вибухом.

— Ми зараз на галереї, — повідомила Мія. — Це такий хідник Замку-на-Хаосі, знаного колись як замок Дискордії. Ти казала, що хочеш на свіже повітря. Сподіваюсь, тут тобі годяще, як то кажуть у Кальї. Місце це найдальше, Сюзанно, ми в глибинах Прикінцевого світу, неподалік того місця, де на добре чи на зле завершиться ваша експедиція. — Вона помовчала, а потім додала: — Гадаю, що на зле, я майже певна цього. А втім, мене це не обходить, аніскільки не цікавить. Я Мія, нічия дочка, мати одного. Ніхто й ніщо мені, окрім мого малого, не цікаве. Малого мені буде достатньо, атож! Будемо вести балачку? Чудово. Я розповім тобі, що мушу, і розповім чесно. Чом би й ні? Яка мені різниця, туди чи сюди.

Сюзанна роззирнулася довкола. Повернувшись обличчям до центру замку — туди, де, як їй здавалося, було його подвір’я — вона вловила дух древнього тліну. Мія помітила її наморщений ніс і посміхнулась.

— Атож, перші давно померли, та й машини, що їх залишили по собі останні, теж здебільшого зупинились, але запах їхнього мору висить, правда ж? Так зажди з запахом смерті. Спитай у свого друга стрільця, правдивого стрільця. Він знає, бо сам докладається до цієї справи. На нім багато чого висить, Сюзанно з Нью-Йорка. Провина світів висить у нього на шиї, немов зогнилий труп. Однак він зайшов занадто далеко у своєму впертому затятті, і врешті-решт на нього звернули увагу великі. Його буде знищено, атож, і всіх, хто з ним поряд. Я ось сама ношу його погибель у себе в череві, а мені й байдуже.

У світлі зірок добре видно було, як вона випнула вперед підборіддя. Груди її хвилювались під серапе… а ще Сюзанна врешті помітила, який у неї круглий живіт. Нарешті, хоч у цьому світі Мія виглядала беззаперечно вагітною. Явно на останніх днях.

— Давай, питай, користуйся нагодою, — промовила Мія. — Тільки пам'ятай, в іншому світі ми також існуємо, у тому, де ми з тобою в одному тілі. Ми лежимо на ліжку в готелі, ніби спимо… тільки ми ж не спимо, правда, Сюзанно? Аж ніяк. І коли задзвонить телефон, коли подзвонять мої друзі, ми підемо звідси до них. Якщо встигнеш запитати й отримати відповіді, добре. Якщо ні — теж добре. Питай. Чи… чи ти ніякий не стрілець? — скривила вона губи в зневажливій усмішці.

Сюзанна подумала, що якась вона зараз нахабна, така якась аж занадто нахабна. Особливо для особи, яка неспроможна сама знайти дорогу з Сорок шостої до Сорок сьомої вулиці в тому світі, куди вони скоро мусять повернутися.

— Давай, вистрелюй свої питання! Я тобі відповім.

Сюзанна знову кинула погляд у бік темного, зруйнованого колодязя, що був колись м’яким підчерев’ям замку, з цитаделлю й ареною, з амбразурами й барбаканами і бозна з чим іще. Колись вона проходила курс середньовічної історії і тепер пригадала деякі терміни, але то було так давно. Звісно, десь там була й бенкетна зала, саме та, де вона й сама іноді підживлювалась. Але ті часи для неї в минулому. Якщо Мія намагатиметься задуже тиснути на неї або штовхати надто далеко, їй самій від цього буде непереливки.

Але треба розпочати з чогось помірного, легкого, вирішила вона.

— Якщо це Замок-на-Хаосі, — промовила вона, — де ж тоді сам Хаос? Я не бачу там нічого, окрім скупчення скель. І того червоного сяйва на обрії.

Мія з розпущеним по плечах чорним волоссям (ані завитка в цих шовковистих, прямих пасмах, зовсім не таких, як у Сюзанни) показала рукою по той бік внутрішнього провалля, що лежало під ними, в напрямку дальньої стіни, де височіли вежі і галерея продовжувала свій дуговий біг.

— Це цитадель, — сказала вона. — За нею містечко Федік, тепер порожнє, всі загинули від Червоної Смерті тисячу років тому, а може, й більше. За ним…

— Червона Смерть? — перепитала Сюзанна спантеличено (вона злякалася, дивуючись сама собі). Червона Смерть, як в Едгара По? Як у його оповіданні? А чом би й ні? Хіба вони вже не забрідали — щоб потім вибиратися звідти — в Країну Оз Френка Баума? Що наступного разу? Білий Кролик і Червона Королева?