Шерифу Піві більше, ніж Джеймі, сподобався мій план. Та мене це нітрохи не здивувало. Зрештою, то було його місто. А ким для нього був Малий Білл? Лише сином покійного кухаря. Крихітною комашкою на великій картині.

Коли маленька експедиція до Міста Сільчаників вирушила в путь, я розбудив хлопчика і сказав йому, що ми їдемо в Дебарію. Він погодився одразу, без жодних запитань. Та й узагалі Білл був якийсь відсторонений і пригальмований, раз у раз тер очі кісточками пальців. Коли ми йшли до загону, ще раз перепитав у мене, чи я напевно знаю, що його батько мертвий. Я це підтвердив. Хлопчик глибоко зітхнув, похилив голову і сперся руками на коліна. Я дав йому час опанувати себе, потім запитав, чи осідлати для нього коня.

— Якщо можна поїхати на Міллі, то я сам її осідлаю. Я її годую, вона мій друг. Люди кажуть, що мули дурні, але Міллі — розумничка.

— Побачимо, чи примудришся ти це зробити і не одержати копитом у живіт, — сказав я.

Та виявилося, що Білл доволі вправний. Він усе зробив добре, вибрався в сідло і сказав:

— Ну все, я готовий. — І навіть кволо мені всміхнувся. Та на його усмішку прикро було дивитися. Я вже шкодував про свій план, але щойно в спогадах зринула кривава бійня, яку ми залишали позаду, і пошматоване обличчя сестри Фортуни, як я пригадав, що стоїть на кону.

— А вона не злякається такого вітру? — Я кивком показав на акуратного маленького мула. Малий Білл сидів у нього на спині, і його ноги мало не торкалися землі. Ще рік, і він би став зависокий для мула, хоча, звісно, за рік він, мабуть, буде вже далеко від Дебарії, стане ще одним мандрівником у світі, що стрімко занепадав. А Міллі буде лише спогадом.

— Тільки не Міллі, — впевнено заперечив Білл. — Вона стійка, мов той дромадер.

— Добре. А що таке дромадер?

— Я не знаю. Це мій тато так каже. Якось я в нього спитав, але він теж не знав.

— Тоді їдьмо, — вирішив я. — Що швидше ми потрапимо до міста, то швидше виберемося з цієї піщаної бурі. — Але перед містом я мав намір зробити одну зупинку. Потрібно було показати дещо хлопчику, поки ми ще були самі.

На півдорозі між ранчо та Дебарією я помітив порожню повітку вівчарів і запропонував сховатися там та попоїсти. Білл Стрітер вельми охоче погодився. Нехай він втратив батька і всіх, кого знав, та все одно хлопчик швидко ріс і макової краплинки у роті не мав з учорашньої вечері.

Ми прив’язали тварин у захистку від вітру і посідали на підлогу в повітці, попритулявшись спинами до стіни. Із сідельної сумки я витяг сушену яловичину, загорнуту в листя. М’ясо було солоне, та мій бурдюк був повен. Хлопчик з’їв півдюжини смужок м’яса, відкусуючи великі шматки й запиваючи водою.

Повітку сколихнув сильний порив вітру. Міллі пробекала свій протест і замовкла.

— До сутінків розгуляється самум, — зауважив Малий Білл. — От побачите.

— Я люблю слухати вітер, — сказав я. — Він нагадує мені ту казку, яку читала моя мама, коли я був маленький. «Вітер у замкову шпарину». Знаєш її?

Малий Білл похитав головою.

— Містере, а ви правда стрілець? Правду кажете?

— Правда.

— А можна мені потримати ваш револьвер, усього хвилиночку?

— Нізащо в житті. Але якщо хочеш, можеш подивитися на оце. — З патронташа я витяг патрон і простягнув йому.

Він пильно роздивився отриману в руки річ — від мідної основи до свинцевого наконечника.

— О боги, важкий! І довгий! Мабуть, якщо в когось таким стрельнути, він уже не встане.

— Так. Патрон — небезпечна річ. Але й красива. Показати тобі фокус?

— Авжеж.

Я забрав у нього патрон і став перекочувати його з кісточки на кісточку. Мої пальці хвилеподібно здіймалися й опадали. Малий Білл зачаровано дивився широко розплющеними очима.

— Як ти це робиш?

— Так само, як усі люди щось роблять, — відповів я. — Практика.

— А мене навчиш?

— Дивитимешся уважно — сам зрозумієш, як це робиться. Ось він є… а ось уже нема. — Я сховав патрон так швидко, що він зник, а сам при цьому думав про Сюзен Дельґадо (як, власне, й завжди думатиму в майбутньому, коли виконуватиму цей фокус). — А ось він знову тут.

Патрон танцював швидко… потім повільно… потім знову швидко.

— Води за ним очима, Білле, і спробуй зрозуміти, як я змушую його зникнути. Не відводь погляду. — Я стишив голос до заспокійливого бурмотіння. — Стеж… стеж… стеж. Тобі хочеться спати?

— Трошечки, — сказав Білл. Його очі поволі заплющувалися, потім повіки знову піднялися. — Я вчора вночі погано спав.

— Справді? Дивись, як він зникає. Дивись, як виринає. Зникає, а потім… знову прискорюється, дивись.

Вперед-назад бігав патрон. Віяв вітер, заколисуючи мене так само, як Білла заколисував мій голос.