Шлях через це озеро здавався мені дуже небезпечним.

Звернувся за порадою до Бебі. Може, було б доцільно переплисти їй і це озеро, як вона вже раз зробила?

Здається, Бебі погодилася. Я сів їй на спину і так, верхи, подався до берега озера. Ведмедиця зупинилася на великій залізній скелі й задивилася в озерну гладінь.

Не знаю — чи то було її жіночою примхою, чи то вона не бажала свій новий блакитний костюм перефарбувати на чорний, чи, можливо, тваринний інстинкт узяв верх над людськими розрахунками. Так чи інакше, але

Бебі не схотіла стрибнути в озеро.

Щоправда, поглянувши в озеро і я відчув якийсь страшенний жах. Ніколи не бачив я такого тихого, непорушного дзеркала води. Його чорна гладінь при світлі магнію вигравала вдалині всіма барвами райдуги.

Дарма спонукав я Бебі рискнути. Вона хитнула головою і сіла на задні лапи, даючи цим знати, що мій корабель потрапив на мілину.

Ну що ж, підемо сушею. Я повернув голову Бебі, показав їй на гірський хребет, що тягнувся вздовж берега, і наказав їй іти по ньому. Бебі погодилася, хоч це було для неї справжньою мукою. Скелі стирчали далеко одна від одної, і Бебі з вантажем на спині доводилося плигати, напружуючи всі сили, щоб якось учепитися кігтями й не посковзнутися. Ведмедиця усвідомила серйозність свого завдання і після кожного стрибка відпочивала. Десь посередині дороги Бебі зовсім захекалася й вибилася з сил.

Я вийняв флягу і почастував Бебі змішаною з оцтом водою. Ведмедиця відсвіжилася трохи і могла вже знову продовжувати путь між скелями. Нарешті ми видерлися на останню скелю. Вхід у штольню був десь за п'ятдесят метрів від нас.

Що робити далі? Ведмедиця подивилася на воду — роздивлялася, як би переплисти. Та враз відсахнулась і зміряла очима стрімку стіну, що здіймалася над нами й підпирала вузеньку галерею, по якій можна було б дістатися до входу в штольню. Бебі зважувала, чи не могла б вона видряпатися до галереї».

Я, розгадавши її думки, зняв з пояса мотузяну драбину, прив'язав її одним кінцем до хребта ведмедиці й підбадьорив Бебі, щоб лізла угору. Моя рятівниця виявилася неабияким акробатом. По стрімкій стіні — на неї людина не наважилась би й глянути — Бебі видряпалася вгору й вистрибнула на галерею.

Тепер я легко поліз по драбині, кінець якої був прив'язаний до хребта ведмедиці. Бебі важила десь біля двохсот кілограмів, і я був певен, що вона втримає мене.

По галереї ми добралися прямо до входу в нову штольню. Хоч термометр показував усього чотири градуси тепла, з мене градом котився піт. І це не від перевтоми, а від постійного страху. Тепер нам необхідно було сісти й підживитися. Бебі теж не відмовилася — взяла в лапи порожню бляшанку й вилизала з неї жир птеродактиля. Це було їй за вечерю.

Я трохи подрімав, а коли пробудився, ми вирушили далі.

Через кілька хвилин ми дісталися до місця, де штольня закінчувалася. Прохід між авгітовими та доломітовими скелями навхрест закривав тут шар слюдистого сланцю. Тоненькі плитки сланцю лежали одна на одній, наче складені картки.

Між слюдистим сланцем може бути простір тільки тоді, коли там утвориться «гірський кришталевий підвал». Шахтарі про це довідуються, вистукуючи молотком об сланець. Деякі гірські кришталеві підвали ховають у собі величезні скарби.

Стіна моєї в'язниці при ударі молотком озвалася глухою луною. Я стояв перед суцільною скелястою масою, яка закрила вихід. Через цю масу нам не пробитися. З відчаєм обмірковував я своє становище і не бачив жодного порятунку — гадав, що, мабуть, доведеться мені стати вічним в'язнем підземелля — повернутися до льодової печери й животіти на моїх запасах харчів.

Я підійшов до входу в штольню, глянув на синє сталеве дзеркало озера, взяв у розпачі камінець і шпурнув ним на середину озерної гладіні.

Трапилось таке, для опису чого невистачить слів жодного словника.

Те озеро, як виявилося, було величезною базальтовою масою в рідкому ще стані, але готовою до раптової кристалізації.

Невистачало лише незначного поштовху, щоб порушити цю насичену масу! На це вона чекала, певно, цілі століття.

Коли мій камінець упав на дзеркальну гладінь озера, печеру осяяло сліпуче світло блискавки, яка звичайно передує процесу кристалізації, і враз довкола немов ударило тисячі громів у одну мить. Та ці громи не гуркотіли, а дзвеніли тисячами складних дзвонів, продовженням яких був вибух вулкана, що струсонув усю землю.

Перед моїми очима виринали з глибини озера шестигранні велетні — стовпи завтовшки в два метри. Ці химерні бризки здіймалися, немов труби органа, їх ріст не могла стримати навіть кам'яна стеля печери — стовпи ці в одну мить пробивали доломітову скелю з такою силою, що людський розум не міг її збагнути.

Щойноутворені базальтові стовпи, які хвилину тому були ще рідиною, легко врізалися в тверду скелю, мов залізо у вогку глину.

Вся доломітова маса, пронизана базальтовими стовпами, від страшенного тиску й тертя заблищала сліпучим сяйвом, наче вечірнє небо під спалахами блискавиць. Базальтові стовпи в місцях стику з долеритом розпікалися й здавалися прозорими. Вся печера скидалася на розпечену зірку.