— Ну, коли так, старче, то людина дев'ятнадцятого віку доведе, що й сама спроможна відкинути ту скалу з шляху!

Я виліз на верхівку скелі й киркою почав довбати в ній діру. Камінь був надзвичайно твердий. Минуло кілька годин, поки я видовбав таку дірку, до якої вже можна було закласти вибухівку.

Старий сміявся над моїми зусиллями — адже цієї скелі й за рік не розіб'єш!

Зажди лише, старче. Мені вистачить і хвилини.

Заклавши вибухову шашку і помітивши час вибуху, я засипав діру піском, зіскочив зі скелі й побіг до старого та Нагами. Я відвів обох людей за сусідню скелю, щоб захистити їх від вибуху, і, узявши свого годинника, почав лічити хвилини. Старий здивовано дивився на мене й на мою роботу.

Минала остання хвилина. Я цупко обійняв Нагаму, заслонив її своїм тілом й крикнув:

— Скеля, розчинись!

Пролунав вибух, малахітова скеля розпалася надвоє, а білий дим поплив до темного склепіння печери.

Старий припав обличчям до землі. Він гадав, що я чудотворець.

Під малахітовою скелею відкрився вхід до скелястого коридора.

— Встань, старий, рушаймо в дорогу!

Відтоді старий остаточно підкорився мені, бо визнав, що я владніший за нього.

При освітленні лампочки ми спустилися в штольню, що вела вниз.

Повітря в штольні було холоднішим, ніж у малахітовій печері. Коридор вів нас між червонястими скелями — я зразу впізнав, що це туф. А туф — суха й порохнява камінна маса. (В туфі викопані римські катакомби).

Коридор закінчився кулястою, наче пузир, печерою. Печера була червона, стіни — темні, гнітюче одноманітні.

Серед печери стояло чотирнадцять величезних келехів на двометровій відстані один від одного. Ці келехи не були витвором людини, а виникли в морі. Утворили їх тваринки-рослини. Це величезні, інколи в зріст людини, скам'янілі губки форми келеха. Моряки назвали їх «Нептуновими келехами».

Чотирнадцять «Нептунових келехів» були прикриті рівними, жовтими, як апельсин, кам'яними плитами. І це також створила природа, а не руки людини.

Ламек узяв Нагаму за руку, повів до одного з «Нептунових келехів» і прошептав:

— Падунья (Твій посаг).

Цікаво, що може бути в тому келеху?

Прабатько вказав мені, щоб я допоміг йому зняти туфову покришку з келеха.

Мене чекала найрадісніша несподіванка: «Нептунів келех» був повний пшенищі! Та не такої пшениці, яку ми знаємо тепер. Ця пшениця була біла й прозора, яйцевидна й трикутна, схожа на ту, яку знаходять у саркофагах єгипетських мумій. Тепер цей сорт пшениці вже загинув, а кілька століть тому купці ще вивозили її з Таганрога, називаючи grano duro (тверде зерно).

Я відкрив один за одним усі келехи — всі вони повні зерен злаків з прадавніх часів. Були тут і дрібні бульбочки, що росли на коріннях трав, і всіляке зерно, були й такі, яких я ніколи не бачив, і які вже, певно, давно загинули. Все це служило доказом того, що вже й прадавня людина намагалася вирощувати те, що могло її живити.

В келехах були зерна сочевиці, яку діти називають заячим хлібом, каштани, що родяться на глибині озер, макові зернинки, з яких за часів Геродота єгиптяни пекли хліб, зернини квасолі й гороху, що їх у Єгипті вважали священними. А в одному з келехів я знайшов зерно дерева, гілля якого має серцевину, що з неї роблять борошно. Це так зване хлібне дерево було дуже поширене в Єгипті, поки єгиптяни не скуштували пшениці. Зерно злаків — вічне. Воно витримує тисячі років, якщо до нього не дістається волога.

У цій туфовій печері до зерен волога не потрапила, і кожна зернина була така, наче її сьогодні зібрали.

І все це тепер моє! Це посаг моєї дружини.

Дорогоцінний маєток! Вартий більше, ніж малахітова печера. Ми забезпечені харчами на довгі роки. На Землі Франца-Йосифа не буде більше голоду.

Сповнений вдячності, я поцілував прабатька Ламека. Добре господарював ти, дорогий батьку, для своїх нащадків.

Минуло три дні, а Ламек не хотів залишати печеру «Нептунових келехів». Та я й не силував його, бо розшукував вихід з цього місця.

З природних катакомб туфових скель я міг вийти без порад Ламека.

Ті, що принесли сюди келехи, не могли дістатися цієї печери без смолоскипів, залишки яких я знайшов у одному коридорі. В первісні часи замість смолоскипів користувалися білим очеретом (calamus albus). Саме з цієї рослини первісні люди навчилися здобувати вогонь. Якщо терти паличку очерету об другу таку ж паличку, вони іскряться й підпалюють трут, бавовник, клоччя. Кора цього очерету тверда, наче кремінь, тому вона не гниє, а серцевина його — смолиста й горить яскравим полум'ям. Як правило, для смолоскипа зв'язують три палички докупи.

Отож залишки смолоскипів привели мене до виходу з катакомб.

Вихід був замурований притуленими один до одного великими каменями. Кілька каменів я легко зрушив своїм залізним ломом і зробив між ними щілину, крізь яку могла пройти не тільки людина, а й ведмедиця. Адже без Бебі я не міг здійснити своїх планів.

Я скористувався тим, що Нагама спала в печері біля свого прабатька, і, залишивши їм свою лампочку, вийшов.

Міркував я так: недосить лише знайти вихід на поверхню землі. Адже там пекучий мороз, і мої люди замерзнуть. Ні Нагама, ні Ламек не мають одягу, який міг би захистити їх від морозу. Мені треба скоріше повернутися на «Тегетгоф», щоб узяти для них теплі костюми. Та й на мені тільки один кожушок, бо шубу я залишив у льодовій печері й не знаю, що з нею трапилося. Певно, в тій печері все загинуло. Та ми, мандрівники «Тегетгофа», частенько цілими днями ходили без шуби і звикли до цього. Отож, я вже загартований і дійду до корабля і в легкому одязі. Бебі візьме мене на свою спину — верхи я скоріше доберуся до «Тегетгофа», скоріше й повернуся. Крім усього, мені потрібні її гострий нюх та інстинкт орієнтації, щоб легше знайти корабель і не заблудити на зворотному шляху.