— Ну, я би пішов, чом би й не піти? Либонь, там є на що подивитися. Але ж в мене ще зустріч з тим старим дратівливим суддею. Іншого разу. — Крекчучи, він втиснувся до машини. — Дякую вам за лимонад і за вашу ґречність. Ви могли б виявити її набагато менше, зважаючи на те, хто мене сюди спрямував.

— Та все гаразд, — кивнув я. — Кожен робить свою роботу.

— І несе свій власний хрест, — він знову вп’явся в Генрі своїми чіпкими очима. — Синку, містер Лестер казав мені, ніби ти щось приховуєш. Він був цього певен. Отже, саме те ти й приховував, чи не так?

— Так, сер, — відповів Генрі тим самим безбарвним і заразом дещо моторошним голосом. Немов усі його емоції розлетілися геть, як ті істоти з посудини Пандори, коли вона її відчинила. Але не залишилося там Елфіс для нас із Генрі; наша Елфіс загинула в колодязі.

— Якщо він мене питатиме, я скажу йому, що він неправий, — повідомив Шериф. — Ніякому юристові якоїсь там компанії нема потреби знати про те, що хлопчика вдарила його власна мати, коли була п’яна. — Він сягнув рукою собі під сидіння й видобув добре мені знайому довгу штуку у формі S і вручив її Генрі. — Ти допоможеш старому, вберігши йому спину і плече?

— Так, сер, я радо, — Генрі взяв пускову корбу і пішов до передка «Максвелла».

— Бережи зап’ясток! — гукнув Джонс. — Вона буцається незгірше за бугая!

Після цього він обернувся до мене. Детективний блиск пропав з його очей. І зеленавість теж. Вони стали тьмяно-сірими і непривітними, як поверхня озера в хмарний день. Це було обличчя людини, котра може ледь не до смерті побити залізничного волоцюгу, не втративши після цього й хвилини з власного спокійного сну.

— Містере Джеймс, хочу дещо у вас спитати. Як чоловік у чоловіка.

— Гаразд, — кивнув я, намагаючись укріпитися перед тим що, як я був певен, за цим слідуватиме: «У тому колодязі є ще одна корова? На ім’я Арлетт?». Але я помилявся.

— Я можу розіслати телеграми з її ім’ям і описом, якщо ви забажаєте. Вона не могла заїхати нікуди далі Омахи, авжеж? Усього з сотнею й вісімдесятьма жмаканими, ні. Та й така жінка, котра більшу частину свого життя пробула домогосподаркою, не має поняття, як ховатися. Скоріш за все і не інакше, що вона в якомусь із пансіонів у східному передмісті, де дешевше. Я можу влаштувати, щоб її привезли назад. Притягли назад за волосся, якщо хочете.

— Щедра пропозиція, проте...

Тьмяно-сірі очі вивчали мене.

— Добре подумайте, перш ніж скажете «так» або «ні». Іноді мадам потребує ручного напоумлення, якщо ви розумієте, про що я, і після того стає шовкова. Добряча прочуханка має здатність робити ніжними деяких дівчат. Подумайте гарненько.

— Я подумаю.

Двигун «Максвелла» з вибухом прокинувся до життя. Я простягнув руку — ту, якою перерізав їй горло, — але Шериф Джонс її не помітив. Був заклопотаний ручним регулюванням моменту впорскування, одночасно підгазовуючи педаллю.

За дві хвилини він уже перетворився на клубочок куряви що меншав у далині польового путівця.

— А він так і не схотів подивитися, — здивовано промовив Генрі.

— Так.

Як виявилося, на щастя.

Помітивши, що до нас хтось їде, ми почали закидати колодязь якомога швидше, отже, там тепер нічого не стирчало поверх фунту, окрім однієї із задніх ніг Елфіс. З копитом фути за чотири від верхнього краю колодязя. Навкруг копита кружляла хмара мух. Шериф подивувався б, проте він, безперечно, здивувався б іще дужче, коли перед тим здибленим копитом заворушилася, запульсувала земля.

Кинувши лопату, Генрі вхопив мене за руку. День стояв спекотний, але пальці в нього були крижані.

— Це вона! — прошепотів він. Обличчя в нього перетворилося на суцільні очі. — Вона намагається вилізти звідти!

— Перестань бути таким Богом проклятим нюнею! — гримнув я, сам не відриваючись очима від кола дихаючої землі. Здавалося, це колодязь ожив і ми бачимо биття його прихованого серця.

Потім порснули врізнобіч камінці й земля і вигулькнув пацюк, кліпаючи на сонці чорними, мов краплини нафти, очима.

Розміром він майже дорівнював великому коту. У вусах в нього застряг закаляний кров’ю шматочок коричневої мішковини.

— Ах ти ж уйобок! — вискнув Генрі.

Щось свиснуло за дюйм від мого вуха і в той самий момент як засліплений сонячним сяйвом пацюк дивився вгору, жало лопати Генрі розрубало йому навпіл голову.

— Це вона його послала, — мовив Генрі, шкірячись. — Пацюки тепер коряться їй.

— Нічого подібного. У тебе просто шок.

Він пожбурив лопату і побрів до купи каміння, яким ми збиралися завершити нашу роботу, коли майже повністю засиплемо колодязь землею. Сівши там, він затято втупився в мене.