Однак він скоро прогнав цю думку... Як-не-як, а все військо Обовли в полоні, він сам теж, а головне — половцям не пощастило пошарпати сіверські села та хутори!

Коли Ждан закінчив, він гордо сказав:

— Перемога князів велика, але ми теж з перемогою! Не з порожніми руками повертаємося додому!

— Я знаю. Янь уже встиг повідомити... Я вітаю тебе, княже, і радію, що Сіверщину на цей раз, дякуючи твоїй хоробрості і хоробрості інших сіверських князів, оминула зла біда, — з почуттям промовив Ждан.

До Ігоря повернувся добрий настрій.

— Що ж ти тепер збираєшся робити? Куди мандруєш? Може, повернешся до мене? Мені завжди потрібні сміливі і досвідчені люди!

Ждан миттю оцінив великодушність князя. Це було прощення, і важило воно для нього немало. Але, кинувши погляд на згорблену постать матері і на засмучену Любаву, відповів ухильно:

— Княже, я вдячний тобі за доброту твою і при першій же нагоді стану до лав твого війська. Але зараз я не сам. Мати рветься у Вербівку... Невідомо, чи там після половецького погрому залишився хто... Однак вона хоче там поселитися...

— Там є люди, хоч і мало, — втрутився у розмову княжич Володимир. — Ідіть селіться! Я дозволяю... Це моя волость... І мені потрібні поселенці.

— Атож, ідіть селіться, — погодився Ігор. — Посем’я знелюдніло, і треба докласти багато сил, щоб воно знову стало многолюдним і багатим...

Ждан полегшено зітхнув, бо одержав остаточне прощення князя і дозвіл розпоряджатися своєю долею на свій розсуд. Він низько вклонився і заспішив до жінок, щоб заспокоїти їх і поділитися радістю: тепер вони можуть безбоязно селитися у Вербівці чи там, де захочуть.

Наступного дня, опівдні, коли сонце стало майже над головою, стомлені подорожні переправилися вбрід через Сейм, піднялися вгору і зупинилися.

Ждан одним поглядом окинув усю широку долину, де колись було велике і гарне село. Які довкруг знайомі з дитинства рідні місця! На видноколі, за Сеймом, темний бір, куди влітку та восени він бігав по ягоди та по гриби, а взимку їздив з батьком по дрова. Ось попереду вузький узвіз з обривистими глинистими стінами, де в норах гніздилися чорнокрилі щурі, на рівнині розкинулися поля, тепер занедбані, порослі бур’янами, а понад берегом ріки — левади. І всюди верби, верби — гіллясті, рясні, зелено-сиві. Недарма село назвали Вербівкою...

Ждан пізнавав рідне село і не міг упізнати. Що ж від нього залишилося? З землі стирчали чорні обвуглені сохи. Де колись стояли хати, повіті, клуні, там тепер здіймалися купи золи, порослі бур’янами, городи теж позаростали, перетворилися на пустища. І тільки де-не-де під солом’яними та очеретяними стріхами темніли маленькі, мов грибки, хижки, зведені спішно, невміло — аби перебути зиму.

Він знайшов свій город, що левадою спускався до самого Сейму, і сам собі не повірив: на місці їхньої чималої хати тепер стояла хижка і над нею з обмазаного рудою глиною димаря вився в небо сизуватий димок. За ворітьми опускав у колодязь свого довгого носа журавель, а біля нього біліла чоловіча постать...

Хто ж там — свої чи чужі?

Ждан раптом відчув, як потерпли ноги. Хотів ударити під боки коня і не міг. Радість і тривога стиснули груди. Очі затуманилися слізьми.

— Мамо, там у нас хтось живе! — вигукнув хрипко. Мати крізь сльози мало що бачила вдалині.

— Хто ж, сину?

— Не знаю... Їдьмо швидше!

Вони спустилися з гори, проминули одну запустілу вулицю, другу і, задихані, охоплені надією і страхом, під’їхали до рідного дворища. Ось перед ними чудом уцілілі від пожежі старі, виплетені з лози ворота. За ворітьми, біля дровітні, застиг з високо піднятою сокирою чоловік у білій полотняній сорочці. Очі його округлилися від подиву й страху, а губи шептали:

— Свят, свят, свят!.. Якщо це нечиста сила, то згинь, пропади! Цур тобі й пек!

Ждан притьмом злетів з коня, кинувся до нього:

— Іване! Братику! Живий!

Той оторопіло опустив руки, змінився на виду. Ждана не впізнав.

— Хто ти?

— Та Ждан я, Ждан! І мати зі мною! З полону повернулася... А то — Любава!

До двору вступила мати. Скрикнула глухо, схопилася за серце, схитнулася... Останні сили, що тримали її в дорозі до рідного порога, вичерпались.

І тут Іван ніби прозрів. Кинув набік сокиру, рвонувся назустріч:

— Мамо-о!

Вона впала йому на груди, заплакала. А він цілував її мокрі щоки, шкарубкою рукою гладив заплутані посивілі коси і шептав лише одне слово:

— Мамо, мамо!

Підійшов Ждан, обняв обох. Неповороткий, вайлуватий Іван кивнув йому чубатою головою, притулився плечем до його плеча, і так вони утрьох стояли: то плакали, то щось говорили, хоча жодне слово не доходило до їхньої свідомості, то завмирали від щастя і болю.