Поки гості всідалися, Кончак стояв. Високий, широкоплечий, горбоносий, він підносився над усіма на цілу голову. Його розшитий золотом та сріблом візантійський одяг, виготовлений у майстернях Константинополя, сяяв самоцвітами, мов сонце, і коштував кількох кінських табунів. Дорог`a, дамаської роботи шабля висіла на барвистому шовковому поясі і теж яскріла коштовними камінцями. На широких грудях блищала розплескана в кружок золота гривня з прокресленими двома паралельними лініями — знаком кипчацьких родів. А позад нього, на стіні, висіла ханська зброя — залізний позолочений шолом, кольчуга, зібрана з багатьох тисяч крицевих кілець київськими зброярами, круглий щит з зображенням собачої голови посередині, великий лук і шкіряний тул, начинений стрілами.

Коли останній з гостей усівся на своє місце в почесному крузі ханів, Кончак теж сів — на тор. Діждавшись тиші, випрямився, пригладив цупкими пальцями копицю шорсткого чорного чуба, обвів усіх важким поглядом.

— Достославні хани, володарі великого і вільного, як вітер, Дешт-і-Кипчака! — пророкотав басовитим голосом. — Настала для нас година печалі, невтішних сліз і лютого горя: наша братія, придніпровські хани, самочинно зібралися походом на урусів і, зазнавши страшної поразки, опинилися в полоні в уруських князів, а все військо хана Коб’яка, який не послухався мене, не приєднався до всіх нас, до великої об’єднаної половецької сили, наклало головами або теж пішло безславною дорогою рабів в уруський полон... Коб’як захотів суперничати зі мною, захотів тільки для себе слави і багатства. От і доскочив! Осиротив свої роди, підірвав могутність Дешт-і-Кипчака, а сам, як останній раб, плететься десь у Святославовому обозі в ганебний уруський полон!.. Та не будемо нині осуджувати його — він сам себе покарав. Подумаємо, достославні хани, як вивернутися з тяжкого становища. Князі уруські Святослав і Рюрик зажадали великого викупу. Якщо піти на це, то все срібло і золото Половецького степу попливе до Києва... Вай-пай!

Хани, що досі слухали мовчки, враз стрепенулися.

— Йок, йок! [45] — почулися вигуки. — Тільки не викуп!

— Дешт-і-Кипчак збіднів! З року в рік страшна весняна посуха випалює наші степи, худоба гине від безкорм’я, а люті зими довели наші роди до крайнього зубожіння! Де наберемо стільки золота, щоб викупити сім тисяч воїв і сімнадцять ханів? Якщо ми повириваємо з ушей наших жон і дочок сережки, познімаємо з їхніх рук персні, то й тоді не нашкрябаємо стільки, щоб викупити таку силу людей!

— Війною треба йти на урусів! — вигукнув войовничий, запальний хан Кза. — Зібрати все військо, яке у нас є, промчати по землі урусів, потрощити їхні села та городи й обложити Київ! Князі відпустять тоді ханів і беїв, і всіх половецьких джигітів, та ще й заплатять нам, щоб ми відступили від стін їхньої столиці!

— Правильно, правильно! Провчити урусів! Піти на них війною! Виручити наших побратимів! Веди нас, хане Кончак!

Кончак торжествував: поразка хана Коб’яка обернулася для нього перемогою! Тепер усі половецькі роди об’єднаються під його рукою, як колись об’єдналися було під рукою його діда Шарукана, і він уже не випустить влади, а використає її для звершення своїх давніх задумів — об’єднати Дешт-іКипчак і стати його самовладним володарем.

— Достославні хани, — довірливо понизив він голос, — я цілком поділяю вашу думку, що урусам не викуп платити, а треба зібратися з силами і погромити їх, як ще ніхто не громив. Хтось тут сказав, що наші південні степи страждають останнім часом від жорстоких посух... Правильно. А в уруських землях посух немає. За Ворсклою та Пслом буяють трави — аж до Сейму та Десни, плинуть повноводі ріки, шумлять безкраї ліси та гаї. Багата земля! То чому б нам не зробити її своєю? Чому уруси псують її, копирсаючись у ній ралами та мотигами? Чом би нам не випасати на ній своїх табунів? Га?

Думка була не нова. Вона давно жила серед половецької знаті — урвати цей ласий шмат руських земель і зробити їх частиною Дешт-і-Кипчака. Тільки як це зробити? Може, Кончак знає?

— Сил малувато, — сказав молодий хан Єльдечук із Вобурчевичів. — Одне діло — пограбувати, а друге — утримати ці землі за собою!

— Коли об’єднаємося, то сил вистачить, — заперечив Кончак. — Та й приготуватися треба як слід, а не так, як Коб’як... Чув я, що за Обезькими горами воюють живим вогнем. З вогняного рога летить полум’я просто у вічі ворожим коням і воям. Хто може устояти перед такою зброєю? Гадаю, якщо ми вирішимо йти на урусів, то треба нам її мати. Я пошлю своїх людей за нею. Ось на що ні срібла, ні золота не шкода!

— Це буде хтозна-коли, — розчаровано протягнув Кзаків син Роман Кзич. — А серце просить помсти зараз!

Кончак усміхнувся.

— Молодість нетерпляча... А у військовому ділі потрібне терпіння. У похід ми все одно не підемо раніше зими. На той час і живий вогонь роздобудемо...

— Яким же шляхом іти? Кого першого воюватимемо? — запитав старий Туглій, відсапуючись від випитого кумису і витираючи рукавом рідкі вуса. — На Переяслав, на Київ, на Чернігів чи на Посем’я?

Кончак давно все обдумав.

— Першого треба бити того, хто найслабший. А зараз найслабша Переяславська земля — все Посулля мною вже знесене, залоги залишилися тільки в небагатьох городах — у Воїні, Римові, Сніпороді, Лубні, Лохвиці, Ромні. Та вони для нас не перепона. Пройдемо непомітно між Лубном і Лохвицею прямо до Переяслава і з ходу візьмемо його. Князя Володимира, якщо залишиться живий, притягнемо на аркані до Орелі, де він бився з Коб’яком, і там скараємо. Погромимо всю Переяславську землю і залишимося там на літо, а потім — і назавжди... Чи правильно я міркую?