— Не турбуйся! Так вони від мене правду й почують — аж обома вухами! Аякже!.. Е-е, отроче, не знаєш ти дядька Самуїла!.. Та набрехав я їм усе від початку й до кінця!

— Як? І про князів, і про Альту?

— І про князів, і про Альту... Як тільки Кончак запитав, я відразу змикитив, що він боїться, як би його тут не застукали зненацька! Бо ж сили у нього зараз, видно, невеликі. Скумекав?.. Ні?.. А я йому і про київських князів, і про переяславського, і про чернігівського. Та ще, мовляв, інших очікують... Бачив, як завертівся хан Туглій? Ніби його окропом ошпарили!.. Та й сам Кончак скис, набусурманився, бо не до серця йому така звістка... Не я буду, якщо не чкурне він завтра звідси в свою Половеччину...

— Ну, якщо так...

— Завтра побачимо — як... А нині ходімо спати, якщо у тебе тут є теплий куток...

— Куток є, ходімо, — і повів свого рятівника у запічок. Вранці обложені дмитрівці висипали на вали і з превеликим подивом і ще з більшою радістю спостерігали, як половці, ведучи на арканах бранців, худобу та везучи на запасних конях іншу здобич, вирушають у степ і прямують на схід. Самуїл не помилився — Кончак злякався можливого нападу князів і зняв облогу.

Лише два вершники, не ждучи, коли степовики покинуть розорені околиці Дмитрова, відокремилися від них і повернули на захід. То були купець Самуїл і Ждан.

На півсотні верст довкола Дмитрова половці випалили села і хутори. По білих снігах чорніли пасма кіптяви та попелу, рознесені вітрами з похмурих згарищ.

Ждан і Самуїл їхали мовчки, з сумом позираючи на розтерзані звірами й хижими птахами трупи. На серці було важко. Душили сльози. А коли в одному селі на майдані побачили задубілі тільця голеньких немовляток, кинутих жорстокою рукою в сніг, щоб позамерзали, Самуїл зупинився і заплакав.

— О Боже! Яких мук зазнає нещасний люд Переяславської України! Як він тільки живе тута! Як виживає! Здається, всі біди, всі лиха цілого світу зібралися разом і впали на нього, пригнули до землі, клубищем холодних змій обплутали його тіло, важким чоботищем наступили на душу! Допоки ж терпіти? Допоки гинути? Допоки земля Половецька вивергатиме з себе незчисленні орди на погибель люду християнського?

Він довго сидів у сідлі, зігнутий, обважнілий, і затуманеними від сліз очима дивився на білі скоцюрблені тільця немовляток. Потім перехрестився, витер сльози і торкнув коня.

— Геть звідси! Подалі від цього жахливого видовища! Другого дня, переночувавши у напівспаленій хатинці-мазанці, вони виїхали на битий шлях, що з’єднував Київ та Переяслав з Путивлем, Рильськом та Курськом. Ждан натягнув поводи.

— Тепер я попрощаюся з тобою, дядку Самуїле. Звідси поверну до Путивля, у свій Сіверський край...

Купець витріщив очі.

— Як? Ти кидаєш мене одного? Серед цієї безлюдної снігової пустелі? Бійся Бога, отроче!

— А куди ж мені їхати? До Києва? Там у мене ні кола, ні двора!

— Ніби на Сеймі у тебе щось залишилося! Сам же казав — половці все спалили...

— А може, хтось із родичів уцілів? Чи односельців?

— Так вони тобі й зрадіють!.. Де ж ти там житимеш? Що їстимеш? До кого прихилишся? Та ще взимку!

— А в Києві хто мене жде?

— Чоловіче! — вигукнув Самуїл. — У Києві у тебе є добрий приятель!

— Хто ж це?

— От тобі маєш! — Купець аж руками ударив об поли. — Невже не здогадуєшся? Таж я! Хто ж іще?.. Невже гадаєш, що я забуду, як ти порятував мене у Дмитрові?.. Ні, синку, нікуди я тебе не відпущу! Бідуватимемо разом — до кінця! Та й вириватися самому в далеку дорогу небезпечно — мороз, хуртовина, вовки, недобрі люди... Та мало яка трясця може зустрітися в дорозі! Ні, ні, розлучатися нам зараз не слід! Прибудемо до Києва, погостюєш у мене до весни, а там — куди хочеш! Ти вільна птаха!.. Та й не до Києва ми зараз попростуємо...

— А куди ж?

— До Переяслава. Треба сповістити переяславців, що Кончак повернув назад.

— Ну коли так... — невпевнено протягнув Ждан.

— А як же інакше, хлопче? — І, зрадівши, купець торкнув коня.

До Переяслава добралися на четвертий день. На вулицях та майданах повно озброєного люду, а також дітей, жінок, старих. Найближчі села шукали захисту за валами города. Не чути безпечних розмов, не лунає веселий сміх. Навіть діти принишкли. Йде Кончак! Адже всім у пам’яті, як шість років тому він лютував на Переяславщині, не жаліючи нікого, особливо дітей, яких винищив без ліку!