– Та беріть вже, матусю, бийте, коли вам так хочеться, – каже Іван і тицяє ломачку в матусині руки. – Я собі витерплю, така моя доля.

З його очей витискується сльозинка.

Одна-однісінька.

«Чому не дві, а хоча б три? – думає Іван. – Чого ти, око, таке скупе?»

– Ну не гаспид же окаянний, ну не одоробло ж ахтиянське, – вириває мама ломачку з синових рук і жбурляє геть.

– Чого ви-те, мамо?

– Чого? Він ще й здівається над рідненькою матір’ю. – У мами виходить «ріденька». – А щоб тебе підняло та над хлівом перевернуло. Марш гній викидати, гаспиде троямирський.

Під конвоєм матері Іван іде до хліва. Уявляє, як би він летів над ним і неодмінно впав би над тим місцем, де рохкає льоха. Ряба породиста льоха й цього року привела шестеро поросят, незважаючи на свій поважний, як для свинячого племені, вік. Та всіх забрала старша Іванова сестра Нюра, яку Іван прозиває Нюрка – розпатлана дзюрка. Або Нюрка – не зашита дзюрка. За те сестра неодмінно обзиває його придурком. Та до цього слова Іванові не звикати. Воно як реп’ях, що пізнього літа чи ранньої осені неодмінно вчепиться на штани, куди б ти не пішов. Іван пробував опиратися – хай Нюрка-дзюрка зоставить їм хоча б одне поросє, восени на празника (його, Іванового празника – Івана Богослова) заколють і матимуть свіжину.

– Ням-ням, – сказав Іван. – Ми тоже з мамою хочемо їсти.

Але Нюрка на те сказала, що свіжини вона їм принесе, а поросята потрібні на продаж, вона ж вчить у місті на дохтурку доньку Ліну.

– Я же Ліночку вчу, ще й тебе, придурка, колися полічить, як надумаєш скапаратися, – сказала Нюрка, – ци як знови-ка краски вип’єш.

То вона натякала, що Іван колись улив до банки з рештками червоної фарби (банку знайшов на дорозі коло магазину) води (кип’яченої, бо, як кажуть мати, дурний він-то дурний, та хитрий) – надто вже хотілося попробувати саморобного червоного вина. Вина, бо до тої суміші додав трохи самогонки. Вона й порятувала його од опіків і капітального отруєння, як сказала фершалка з сусіднього села. А так виблював, промили шлунок, і живе Іван, як ні в чому не бувало, тільки часом жолудок поболює. Хоча скільки там випив – ковток чи два…

Іван підходить до дверей хліва, спиняється. Стоїть і дивиться на матір. Жде. А чого? Маминого слова?

– Ну, чого тобі? Мама явно чекає якоїсь каверзи. Іван мусить виправдати її сподівання.

– Я викину і гній, і чого треба зроблю, – каже Іван. – Все зроблю, тико скажете мені їдне…

– Що ще? Зновика про того заблуду мучити будеш?

– Ага… Тико не про заблуду питатиму, а таточка мого рідного…

Іван, здається, от-от заголосить. Мати не витримує і б’є його свею худенькою висхлою рукою. Одвічна їхня суперечка: Іван хоче дізнатися, куди ж подівся батько, вірить, що він десь таки живий, а мати… Іванові часом здається, що мамі ті згадки насправді приємні, що не так вона вже й злиться. Більше для відімості, для ока.

– Мамо, – каже він. – Матусю, я не буду більше питати про тата. Хай би він згорів і вигорів. Синім і зеленим вогнем. І чорним та білим. І тим, що як руда краска…

– Що ти там лепечеш, окаянцю…

Іван вже не чує маминих слів, бо заходить до хліва й береться за вила. Крізь відчинену ляду викидає гній на двір. Льоху мама вже перегнала до іншої загорожі. Колись там жив-поживав, бульбу жував і пійло крізь зубиська та рило цідив кабанець. Та теперка тримати кабанця накладно, не під силу їм – мама каже, що вона стара й недужа, а Іван – ледащо. Іван добре знає, і всі в Кукурічках те знають: він зувсім ніяке не ледащо, нікди й нізащо, того й наймають – рубати дрова, викидати й розкидати гній, помагати копати й садити бульбу, навіть полоти город. За роботу Іван просить стабільну плату – рубличка. Він каже – руплика. Йому й дають гривню-дві, рідше три чи п’ять. Гроші Іван приносить і віддає мамі. Як і свою інваліцьку пенцію. Взагалі-то пенцію має отримати мама, як його опікун. Та після того, як Іван кілька разів влаштував істерику – хіба він не хазяїн своїм грошам – поштарка Віра оддає гроші йому, а Іван вдразу ж урочисто передає мамі. Мама ховає Іванову пенцію там, де й свою – в шафі одежній під великим стовпцем барвистих святкових хусток-шальок. Їх тамечки зо три десятки набралося, бо й діти, і родичі неодмінно дарують мамі Панасці хустки, які вона з дивною покірністю й подяками приймає, хоч добру половину ніколи й не вдягала. Зате вдягав Іван і навіть у село виходив. Мама за те на нього сабанила, та що з дурника візьмеш – гі-гі та га-га, ще й питав у перехожих, чи йому гарно. Ну, на дєвку схожий?

– Як поповій свинці в дощ, – каже мама.

– Хіба попова свиня вдягає хустку? – дивувався Іван, почувши мамині слова.

– Одчепися!

Вічно – одчепися. Маленька церковка в Кукурічках є, але правити час од часу приїжджає священик, батюшка з сусіднього села. Кукурічки село невелике – всього дев’яносто вісім хат, то разом з тими, в яких ніхто не живе, бо таких цілих одинадцять. Скільки-то хат, Іван сам перерахував. Ходив і рахував, слава Богу, вміє, та коли два рази збився, зробив мудро: нарізав палуз і з оберемком на руках пішов рахувати. Біля кожної порахованої хати встромляв лозинку в землю, а до старого зошита, що лишився од батька, олівцем заносив паличку. Порахував хату Семенихи, пішов далі, а тоді вернувся, щоб на другу вулицю йти, Семенишину хату став рахувати, а нє – палузка стирчить, знаця порахована – Іван хитрий! Люди підсміхаються, хай собі, а як німці прийдуть, спитають, що за село та скіко в нім хат, Іван і скаже точне число – дев’яносто вісім, вони й не стануть палити, бо батько ж казали, що німці люди акуратні, люблять порєдок і рахунок, і вже точно палити село, в якому знають точнісінько число хат – не стануть. Та й якби хат у Кукурічках було сто, може б, життє було якесь інакше…

Хат у Кукурічках дев’яносто вісім, а барів цілих три. Не рахуючи магазину, де є столик, за яким мона розпити пляшчину.

«Докидаю гній, то піду до Омеляна чи, може, Круцихи, пропущу чарчину, – думає тепер Іван. – До Руського не піду, сміється і просить розказати, як я з жінкою сплю. А де в мене тая жінка?»

Іван знає, де мама ховає гроші. І, влучивши момент, коли мами нема в хаті, не раз прокрадався до шафи, аби витягти звідти папірця – рупчика. Чи рубличка.

– Гаспид окаянний, злодюга триклєтий, – лається мама, завваживши, що збережень поменшало на п’ятірку чи й десятку.

А проте гроші в інше місце не перекладає. Втім, у шафі частина грошей: ті, що на мамин похорон відкладені – за божницею у вузлику. Туди Йванові зась – гріх, неодмінно рука відсохне. Ну, а гроші з шафи – дві пенції, Іванова й мамина – час від часу худшають: Нюрка то на те, то на те попросить, а то й Вітько з Волиці прийде – на цигарки, тай во, трохи тре, ну і внукам, абись тилько навідались, баба завсіди щось тицьне.

Та теперички Іван красти не піде. Він по роботі довго й старанно миє руки, відмиває чоботи од гною, знову миє руки, тоді до мами десницю простягає: