Якщо ви можете бачити речі, які інші не бачити не можуть, тоді ви будете шукати правду? Клериті "Клер" Ферн може бачити. Те, що невидиме для звичайних людей. Поцілунки крадькома і ретельно приховані таємниці. Усе, що їй потрібно, - це доторкнутися до людини аби до неї прийшло видіння. Це дар. І це прокляття. Коли дівчина-підліток знайдена вбитою, колишній хлопець Клер просить її допомогти у цій справі, але вона й досі зла на нього через його зраду. Брат Клер, який теж має надзвичайні здібності, стає головним підозрюваним у справі, і у Клер не має іншого вибору. Клер відчуває страх і жагу помсти. Їй і Гебріелю, сину детектива, доведеться ризикувати аби виявити вбивцю. Але чи не підведе Клер її дар, коли вона найбільше цього потребуватиме?
Перекладено для групи: http://vk.com/splash_ua
Глава 1
– Ти не хочеш вбивати мене, - сказала я.
– Звичайно ні, Клер, але повинен.
Якби я не стікала кров'ю у цій кімнаті, що кружляла і хиталась, то дала б собі ляпаса. Я навіть не думала, що колись станеться щось подібне. Почуття повністю затьмарили голос розуму і тепер я дивилась прямо в дуло пістолету.
Ніколи не думала, що закінчу ось так: лежачи на твердій підлозі у власному домі, спираючись на лікті, благаючи за своє життя. З правого боку лежало пом'яте тіло хлопця, всіх почуттів до якого я не пізнала, поки в нього не поцілила куля.
Я знову спробувала. Лише б купити собі хоч одну хвилину життя.
– Це не ти,- сказала я, благаючи.- Ти - не вбивця.
– Декілька тижнів тому я б сказав те ж саме. Але ж ти більше за інших маєш знати, наскільки люди можуть дивувати. Вони можуть чинити такі речі, яких ти від них ніколи не чекала. Тобі здається, що знаєш когось, але все ж....
Мій ось-ось вбивця підвів пістолет.
Світ потемнів.
Глава 2
За дев'ять днів до того
Вона мегачудило! Супер чудило! Вона суперзлидень, є!
Біллі Ровлінсон та Френкі Крідон вискочили з іншого боку 7-ми рівневого проходу, співаючи пісню Ріка Джеймса, їхні голови виглядали з під коробок від пластівців, наче лугові собачки.Я закотила свої очі і вони голосно зареготіли, показуючи усе найкраще зі свого низького IQ, дратуючи мене. Ви б подумали, що ми в початковій школі, з того, як вони дражнили мене. Але ні, мені було 16, і це було літо перед моїм випускним класом. Біллі та Френкі закінчили школу місяць тому, але я й досі не позбулась їх. Вони дражнили мене ще з дитячого садочку і з того часу не надто розширили свій репертуар. Мені присвячували серенаду “Мегачудило” більше десятка разів.
Я пішла центральною дорогою, проігнорувавши їх, і донесла свої покупки до прилавка. На жаль для усіх нас, вони послідували за мною.
– Що ти купуєш Клер?
– запитав Біллі.
– Свічки? Кристали?
Насправді лише 0,5л дієтичної коли і пакет солодких пончиків. Сніданок чемпіона. Я продовжувала стояти до них спиною, тихо пакуючи покупки, та витягнула з кишені шортів десятку, простягнувши її касирові.
– Гей, - гнусавим голосом благав Френкі.
– Ми звертаємося до тебе, чудило.
Він тицьнув мене в лопатку. І це було його помилкою. Я готова пропускати його жарти крізь вуха. Але штурхати мене? Нєа. Я підняла лікоть і сильно стукнула його в живіт. Френкі охнув і зігнувся навпіл. Я розвернулася з "солодкою" посмішкою.
– Ох, ні. Ти піймав мій лікоть своїм животом, поки я клала решту в гаманець? Вибач Френкі. Ти повинен запам'ятати, що не можна ставати так близько до людей.
Френкі був зайнятий тим, щоб не вирвати, але Біллі звузив очі на мене і сказав:
– Ти пожалкуєш про це.
Я взяла свій пакунок і покинула крамницю з високо піднятою головою. Це не вперше, коли я маю такі неприємності, і не в останнє. На моїй шафці в школі було надряпано "666". Ви могли б подумати, що моє ім'я "Чудило", так часто воно використовувалося у шкільних коридорах. Хихотіння, шепіт і вказівки пальцем переслідували мене в класах стільки разів, що я навіть не можу злічити.
Я не зробила нічого такого, щоб заслужити це. Всупереч поширеній думці, я не була прихильником диявола або плодом Сатани. Але я відрізнялася. А судячи з усього, бути інакшим погано.
В Істпорті - в туристичному містечку Кейп Коду, живе родина фріків. Моя родина. Я екстрасенс. Мій брат медіум. Моя мати телепат. Туристи люблять нас. Мешканці зневажають нас.
Мене звати Клеріті "Клер" Ферн, а мого брата - Перівінкл "Пері" Ферн. ("ясність" та "барвінок" - прим. пер.) Про що думали наші батьки? Скоріше за все, про те, звідки вони отримають свою кислоту. Мою маму звати Старла, хоча Пері знайшов її свідоцтво про народження, де значилось "Мері". Така знахідка їй не сподобалась, то ж поки ми цінували власне життя, ми не збирались розповідати комусь про цю родзинку.
Ми живемо в великому вікторіанському будинку, в жвавому районі міста, недалеко від тротуару. Мої батьки купили його одразу як одружилися, і покинувши "спіритичну комуну", в якій вони виросли. Це милий старий будинок, без постійних примар, і ми використовуємо перший поверх для нашої сімейної справи: читання. Не такого, як в книгарнях.
Пері чекав на мене на 7 рівні парковки, і прослизнувши на пасажирське сидіння, я зітхнула з полегшенням від того, що його машина була ще на ходу. Це був 8-річний чорний Civic з 120,000 милями (прим. пер. 193,12 км) пробігу. Пері хотів нову машину, але мама ніколи на це не погодиться, поки ця машина на ходу. Отож, кожного ранку він сподівався, що вона не заведеться, але маленька металева коробка відмовлялася вмирати.