— Що ж, — мовив щиросердий правник, — тоді лишаймося ви — там, а ми — тут, і бодай погомонимо.

— Це саме те, що я й хотів вам запропонувати, — посміхнувся доктор. Та не встиг він вимовити цих слів, як посмішка з його обличчя зникла, й натомість на ньому відбився вираз такого жаху й відчаю, що кров похолола в жилах обох джентльменів. Вони бачили це якусь мить — бо майже одразу вікно рвучко зачинилося, але й цій миті було досить, щоб вони обидва повернулися й мовчки вийшли на вулицю, її вони також пройшли, не кажучи ні слова, і тільки діставшись до сусіднього людного проїзду, де навіть недільного вечора струмувало життя, Аттерсон нарешті поглянув на свого супутника. Обидва зблідли, очі в обох відбивали пережитий страх.

— Господи, поможи нам! Господи, поможи нам! — прошепотів Аттерсон.

Та Енфілд тільки зосереджено кивнув головою, і далі йшов мовчки.

Пообідавши й сівши надвечір біля вогню, містер Аттерсон неабияк здивувався, коли раптом до нього з'явився Пул.

— Не може бути! Пуле, що привело вас до мене? — І, ще раз глянувши на старого служника, додав: — Що вас так тривожить? З доктором зле?

— Містере Аттерсоне, — промовив той, — діється щось недобре.

— Тож сядьте, ось для вас шклянка вина. А тепер заспокойтеся й розкажіть усе до ладу.

— Ви знаєте доктора, — розпочав старий, — як він тепер від усіх замикається. І ось він знову замкнувся у своєму кабінеті. Все це мені дуже не подобається, сер, смертельно не подобається. Мені страшно, містере Аттерсоне.

— Мій добрий чоловіче, — урвав його правник, — говоріть ясніше. Чого ви боїтеся?

— Мені вже цілий тиждень страшно, — вів далі Пул, не звернувши уваги на правникове запитання, — й мені несила це зносити!

Вигляд старого підтверджував його слова; де й дівся колишній вишкіл слуги; за весь час розмови він лише раз поглянув правникові в обличчя — тоді, коли казав, як йому страшно. Навіть тепер, опустивши на коліно так і ненадпиту шклянку, він дивився кудись униз, у куток кімнати.

— Мені несила це зносити! — повторив він.

— Справді, — заохочував старого правник, — я бачу, у вас є причини боятися, Пуле, я бачу, коїться щось недобре. Тож спробуйте пояснити мені, що саме.

— Мені здається, тут якась брудна гра, — хрипко сказав Пул.

— Брудна гра! — вигукнув переляканий і спантеличений правник, — яка брудна гра? Що все це означає?

— Я не насмілююся говорити, сер, — пролунала відповідь, — але якби ви пішли зі мною, то побачили б усе самі.

Не кажучи ні слова, містер Аттерсон підвівся й узяв капелюха та пальто; він устиг з подивом помітити, яке почуття полегкості з'явилося на обличчі старого, що, також підвівшись, відставив убік шклянку, з якої так і не надпив ані краплі.

Була буряна й зимна березнева ніч, блідий убутний місяць висів боком, наче перекинутий вітром, чиї пориви сікли обличчя й заважали говорити. Негода порозгонила перехожих по домівках, і містер Аттерсон спіймав себе на думці, що ніколи досі не бачив цієї частини Лондона такою безлюдною.

А хотілося йому зовсім іншого: як ніколи досі, він прагнув опинитися серед подібних до себе створінь; і хоч як намагався він опиратися, але в душі його підіймалося тривожне передчуття біди. Коли вони врешті дісталися до площі, там також було повно вітру й пороху, й гілля молодих дерев у садку шмагало огорожу. Пул, що всю дорогу тримався на крок або два попереду, став перед сходами, скинув капелюха й витер носовичком чоло. Але заросився він потом не через швидку ходу — обличчя його далі лишалося блідим, а голос — хрипким і надтріснутим.

— Отже, сер, — промовив Пул, — ми прийшли, і нехай Господь не допустить зла.

— Амінь, Пуле, — озвався правник.

Потому служник тихо постукав; двері прочинили, не знімаючи ланцюжка, і голос із середини запитав:

— То ви, Пуле?

— Усе гаразд, — відповів той. — Відчиніть.

Залу, куди вони ввійшли, було яскраво освітлено, в каміні палав вогонь; майже вся челядь будинку, і слуги, й служниці, стояла, збившись докупи, наче отара овечок. Побачивши містера Аттерсона, покоївка істерично схлипнула, а куховарка, вигукнувши: «Слава Богу! Це містер Аттерсон!» — кинулася до нього, наче ладна схопити його в обійми.

— Як це? Ви всі тут? — невдоволено пробурмотів правник. — Неприпустимо, неймовірно! Вашому панові таке напевно не сподобається.

— Вони всі перелякані, — пояснив Пул.

Запала мертва тиша, ніхто й не пробував щось заперечувати, а далі котрась із жінок розридалася.

— Та цитьте! — напустився на неї Пул з люттю, що виказувала, наскільки напружені нерви в нього самого. Звісно, коли заплакала одна, до неї враз приєдналися й інші, й усі вони з обличчями, сповненими страху, зграйкою рушили до внутрішніх дверей. — Тепер, — Пул обернувся до хлопчика, що відав ножами й виделками, — дай мені свічку, і ми відразу візьмемося до діла. — Запросивши містера Аттерсона йти слідом, він попрямував на подвір'я.