Шрифт:
— Я машиніст паровоза, — сказав Андрій.
— Я так і думала. Догадалась, — і Верона вказала очима на газету «Гудок», яка визирала з кишені куртки Андрія. — Отже, ви машиніст паровоза? І все? Без імені і прізвища?
«Коли хвастати, то вже хвастати до кінця», подумав Андрій.
— Зовуть мене Олексою, — сказав він. — А прізвище… Сокач.
— Олекса Сокач? — підхопила Верона. — То я ж вас добре знаю! Скільки разів читала статті про знаменитого машиніста, комсомольця Олексу Сокача!
Андрій Лисак визнав за необхідне скромно опустити очі і заперечливо махнути рукою:
— Мало чого не напишуть у газетах! От ви повернетесь до Ужгорода, газетярі про вас таке напишуть — самі себе не впізнаєте!
Розбризкуючи по дорозі дощові калюжі, виблискуючи на сонці нікелем і лаком, автобус спускався все нижче і нижче. Ліворуч, вздовж румуно-радянського кордону, вирувала в обточених валунах повноводна Тиса, праворуч здіймалися високі гори, зарослі лісом від вершин до підніжжя. Шуміли весняні потоки в ущелинах. Зеленіли першою травою південні схили гір. Верби і тополі одяглися в молоде листя. Нічого, здається, не бачив і не чув Андрій: дивився тільки на Верону, ніби нею однією милувався.
Наприкінці дороги, перед самим Явором, Андрій взяв руку Верони і сказав:
— Можна вам поворожити? Минуле ваше ми знаємо. Поговоримо тепер про майбутнє.
— Поворожіть. А ви вмієте?
Дивлячись на обвітрену, шершаву долоню дівчини, вкриту глибокими переривчастими лініями, він говорив серйозно і впевнено:
— Через три дні, рівно о дванадцятій годині, ви будете сидіти в Ужгороді, на правому березі річки Уж, одразу за великим мостом, на першій лавці. До вас підійде хлопець з гілкою в руках, у сірому костюмі…
Верона висмикнула руку, стримано засміялася:
— От і неправда, нічого ви не вгадали! Через три дні, о дванадцятій годині, мене не буде в Ужгороді. Я поїду в Мукачеве до сестри. У неї день народження.
— До сестри? В Мукачеве? А на якій вулиці вона живе?
— Кірова, двадцять чотири.
Андрій кивнув, знову обережно взяв руку дівчини і пошепки сказав, наслідуючи циганку:
— Через три дні, красуне, рівно о сьомій вечора ви будете стояти на вулиці Кірова, біля будинку номер двадцять чотири, у місті Мукачеві. До вас підійде хлопець з гілкою бузку. — Андрій багатозначно помовчав і, зігнавши з обличчя посмішку, серйозно запитав: — Тепер відгадав?
Верона нічого не сказала у відповідь, тільки засміялися, але хіба обов'язково все говорити словами!
Надвечір приїхали в Явір. Тепер до Ужгорода вже рукою подати. Години через дві і Верона буде вдома.
Виходячи з автобуса, Андрій потиснув дівчині руку і, ніжно зазираючи їй у вічі, сказав:
— Отже, в неділю, о сьомій вечора, в Мукачеві, на Кіровській, біля будинку номер двадцять чотири.
Вона відповіла йому стриманим кивком, В Яворі, на автобусній зупинці, Андрія чекала мати, яку він попередив телеграмою про свій приїзд. Зустріч з нею тепер, на очах у Верони, була небезпечною для Андрій з двох причин. По-перше, мати на радощах могла вигукнути: «Мій дорогий Андрійку» або щось подібне. По-друге, так гарно вбраної матері, як легко зрозуміє Верона, не може бути у простої робочої людини Олекси Сокача.
На Марті Стефанівні було широке з бронзовими застіжками пальто-реглан, ледве розстібнуте на грудях, рівно настільки, щоб було видно пишну, сліпучо-золотого кольору блузку, зроблену з серпанкового органді. Тюрбан і туфлі були темно-коричньовими, малесенький ручний годинник, ланцюжок і браслети — в тон одягу і взуття.
Димлячи сигаретою і сильно мружачись, Марта Стефанівна вдивлялася в пасажирів, що виходили з автобуса. Андрій прошмигнув повз матір, в двох кроках від неї, але вона через близькозорість не помітила його. Кинувши в таксі на заднє сидіння чемодан, Андрій сів поруч з шофером:
— Поїхали!
— Адреса? — спитав шофер, виключаючи лічильник.
— Заверніть на проспект і зупиніться за рогом, — сказав Андрій.
Здивований водій скоса глянув на пасажира, але волю його виконав; зупинився за двісті метрів на проспекті.
— Тепер закуримо, — Андрій вийняв цигарки, почастував шофера.
З проспекта добре було видно міст через річку, по якому проїхав до Ужгорода рахівський автобус. Провівши його очима, Андрій скомандував:
— Повертайте на сто вісімдесят градусів до автобусної зупинки!
Мати, стривожена, засмучена, розгублено топталася на автобусній зупинці, мабуть, вирішивши чекати чергової машини з Верховини. Андрій підійшов до неї, мовчки поклав на плече руку.
— Здрастуй, Андрійку! — повернувшись, радо вигукнула вона.
— Здрастуй, — ласкаво промовив він. — Ну, навіщо турбувалася? Хіба я без тебе не знайшов би дороги додому?
Уважний, привітно-ласкавий, дружній вираз обличчя Андрія, що так припав до вподоби Вероні, тепер став ще ніжнішим.
Марта Стефанівна була щаслива: адже вона зустрілася з сином після довгої, піврічної розлуки.