– Іванку, соколе мій ясний, чи це ти?..

– Я це, я!!! – зрадів князь і обійняв молоду дружину за плечі.

– Обережніше, ведмедю!.. – пробуркотіла Марта, злякавшись, щоб у припливі ніжності Вишневецький не зробив чогось недоброго її улюбленій племінниці.

Але князь лише нетерпляче відмахнувся, Олександра ж продовжувала шепотіти:

– Як же ми тебе чекали… і я, і синочок наш!..

– А раптом дочку мені народиш?..

– Козак у неї буде, козак! – буркнула знахарка.

Не звернувши на цю репліку уваги, Вишневецький запитав заклопотано:

– Як ти на площі опинилася, коли бусурмани напали?

– Тебе зустрічати побігла, соколе мій коханий, та вчасно помітила, що коні не наші якісь, от у дзвін і вдарила!

– Це татарські спостерігачі були, сонечко моє. Пощастило тобі, що не весь загін, а тільки троє прийшли до Рогатина рознюхати, що тут і як. Ми їхнє головне військо мало не до самого Криму відігнали, але якийсь мурза, мабуть, відокремився. Оце й були його розвідники.

– Отож я і зрозуміла одразу, що татари це…

– Спритно ж ти розправилася із клятим кримчаком, що тебе заарканив!

– Це я дитинча наше захищала!

– Дитинча!..

Геть розімлілий від щастя князь опустив голову на її величезне черево й одразу відчув удар малюсінької ніжки.

– Ай, це хто так хоробро б’ється?! – посміхнувся він, відсахнувшись.

– Це синок наш! Такий же мужній, сильний, відважний і неслухняний, усе воює та воює…

– Ой, ластівочко моя, хотів я до матері нарешті з’їздити, та дивлюся, що нікуди від тебе не поїду! За тобою наглядати потрібно, та й кримчаки щось зачастили у гості. Якщо спостерігачі вештаються – отже, до війни недалеко. Тебе в нинішньому стані везти у Вишнівець негоже – що ж, доведеться почекати, коли народиш.

Марта, спостерігаючи за молодим подружжям, зітхнула, махнула рукою й вийшла геть. Тоді Вишневецький легенько підхопив свою Олександруньку на руки, заходився носити по кімнаті й ласкаво шепотіти їй на вушко:

– Як же погарнішала ти, люба! Та таку красуню сам король за дружину взяти захоче! А тому залишусь я краще з дружинонькою коханою, отак!..

Наступного ранку Олександра прокинулася радісною й щасливою. Іванко хропів поруч. Намагаючись не розбудити чоловіка, вона потихеньку перелізла через нього й попрямувала до двох величезних, окутих залізом скринь, що від учора з’явилися в кімнаті. Але князь спритно схопив її за поділ сорочки:

– Куди націлилася, утікачко?

– Та от хочу забрати твою гостру шабельку, що лежить на отій скрині! – намагаючись вирватися з міцних обіймів чоловіка, Олександра вказала на зброю.

– Навіщо тобі шабля моя? Ще поранишся… Вистачить з тебе й того, що у скринях лежить!

– А що там?..

– Подарунки для моєї обожнюваної дружиноньки, із самого Перекопу привезені.

– Ой, хочу, хочу!..

– Але подарунки призначені тільки для покірної дружини, а не для неслухнянки, що по ночах з будинку втікає! – хитро зіщулив очі князь.

– Не хочу ніяких подарунків, окрім шабельки гострої! Вона мені потрібна, щоб під час твоєї відсутності від ворогів захиститися, себе й дитинча наше оборонити. Якби у мене минулої ночі шабля козацька була – хіба ж міг би мерзенний кримчак арканом мене упіймати, немов козу яку-небудь?!

– Козу арканом ніхто ловити не стане, – ліниво заперечив князь.

– А я б його шабелькою, шабелькою!.. – тупочучи ніжкою, щебетала вона уперто.

– Та до чого тобі шабля, коли ти йому й звичайнісіньким каменем голову розкроїла?!

– А з шабелькою краще, спокійніше!..

– Та я ж тепер поруч! Подивись-но тільки, які подаруночки для тебе привіз: і шовк, і оксамит, і найтонша парча, і нитки перлів, і корали, і намиста яхонтові… Чобітки з тонкої шкіри!.. А на туфельки помилуйся – отакі тільки королівни носять!!! І все для тебе, моя ластівко.

Князь притягнув дружиноньку до себе й поцілував у солодкі вуста, проте Олександра різко відсторонилася й продовжувала гнути свою лінію:

– Дякую за подаруночки, та що ж вдієш, якщо ти знов у похід зазбираєшся?! Хто оборонить мене краще від мене самої, га?!

– Любонько, але ж!..

– То якщо не шаблю, то хоч щось для захисту мені подаруй!!! Якщо кохаєш – не відмовиш.

Загалом, що називається, наскочила коса на камінь. Олександра тупотіла ногами, присідала і підстрибувала, пхинькала – загалом, задіяла весь арсенал жіночих капризів, аби тільки витребувати у чоловіка хоч якусь зброю! Вишневецький справедливо заперечував, що не жіноча то справа – шаблею махати, списом колоти, сулиці [1] кидати, з лука стріляти…