— Юліє, це ти? — тихо спитав Шульга.

Жінка мовчала, чи то розгублена, чи то злякана. Шульга теж був розгублений і спантеличений, мав би кинутися вгору по сходах чи бодай простягнути руки до цього несподіваного видива, та тільки й спромігся, що видихнув–простогнав ще й ще:

— Юліє! Юлю! Ю!

Жінка й далі мовчала, зате позад Шульги зацвірінькала Сузен, мабуть, за звичкою гарнізонної шльондри, випинаючи цицьки, видовище яких тепер призначалося для опецькуватого, залитого по самі вуха Сухорукова.

— Ах, гер майор! Звідки ви знаєте, що нашу Ульріку ми звали Улою? Мій Боже, який же ви розумний, гер майор!

Шульга, не обертаючись, нетерпляче махнув собі поза спиною здоровою рукою. Якого чорта!

Не знав, що з ним діється. З неможливої Азії прилетів неможливий вихор, закружляв, обпік, збаламутив. Чистота, мужність, відвага, якими жив ці три роки війни, зненацька покинули його, зіткнувшись з ревучими голосами гріха, таємно й щільно злилися з ними, мозок Шульги ще вперто тримався за невідступну думку про помсту, відплату, історичну покару всьому, що було отруєне в цій Європі фашизмом, а підступне тіло не хотіло нічого знати, крім розкошів життя, насолоди, любострастя. Жінка в чорному стояла перед ним, ніби його Юлія з темної ташкентської ночі, мов перенесена чарівною силою з Азії до Європи, Юлія і не Юлія, це було чудо або ж нахабне викрадення, а може, просто мана, хто ж то знає!

— Ви ж Юлія? — спитав Шульга жінку. Язик не слухався, заплітався в роті, може, він п’яний і в нього маячня?

— Так, я Ула, — повільно розхилила жінка свої безсоромні соковиті губи, і цей розхил уст, цей голос, це безсоромне тіло, щільно заковане в чорний шовк, остаточно доконали Шульгу. Юлія і не Юлія, вона і не вона, але, зрештою, хіба не однаково! Якась мовби звіряча хтивість пополам з ніжністю вибухнула в ньому потужною хвилею, звіряча, бо людського він не міг собі дозволити, а душа рвалася до людського.

— Прошу, — простягнув він руку господині. — Ми вас так ждемо…

Вона ще стояла там, де стала. Ніби й не рухалася, але Шульга вгадував під чорним платтям, як грають стегна, як грають груди, живіт, усе тіло під дією невидимих сил, яким жінка не може дати ради.

Нарешті вона стала спускатися вниз, Шульга подав їй обидві руки, вона зашарілася від такої уважливості.

— Ви такий ґречний, гер…

— Майор. Але це не грає ніякої ролі!

— Ну, як же! Мій муж, Вернер, він всього–навсього шар–фюрер. Це як унтер–офіцер. За всю війну. Він починав ще з Франції…

Чорне шовкове плаття дихало нею, її теплом, запахом тіла, повабом. Волосся розчісане просто, по–домашньому, очі темні, глибокі, лоб задумливий, на обличчі печать тамованої пристрасті і мовби зверхності. Тільки цей ледь вловимий вираз зверхності відрізняв жінку, що стояла перед Шульгою, від його справжньої Юлії, та, може, його й не було насправді, може, тільки здалося…

— Я вас уже бачив, — сказав Шульга, повільно добираючи слова.

— Де ви мене бачили? Що це, справді? Я теж ніби вас бачила…

— І я вас.

— Але де? Коли?

— Я ваші очі точно десь бачив… І губи… Та цього бути не може! Це я так… Я тут ніколи не був… Може, вві сні…

Капітан Сухоруков не витерпів, підійшов до тих двох. Треба ж нарешті випити, а вони воловодяться! Почувши останні слова Шульги, засміявся:

— У Тепліце був Тютчев, а не майор Шульга!

Шульга не зрозумів.

— Тютчев? Щось я не чув про такого генерала.

— Та не генерал — російський поет Федір Іванович Тютчев. Приймав тут колись ванни. Ти ж у школі, мабуть, вчив «Люблю грозу в начале мая»?

— Я віршів не пам’ятаю.

— Та я теж не дуже. Тільки перші рядки. То ми сядемо? Бо треба ж випити нарешті за господиню. Прошу вас, Ульріко, ось сюди.

— Не метушись, — спокійно промовив Шульга. — Ми зробимо невеличку рокіровку. Ти бери до себе Сузі, а Ульріка сяде біля мене.

— Нема питань! — здійняв догори руки Сухоруков. — Я ж хотів тобі молоде м’ясо, та коли хочеш, то…

— Все, домовились, — сухо кинув Шульга, підставляючи Ульріці стільця.

Тоді, в Ташкенті, він був нічим і ніким перед досвідченим капіташею, об’їдки зі столу, очікування за порогом. Але відтоді минуло три страшних роки, хрещений вогнем і кров’ю, Шульга був тепер іншою людиною, і вже не він ждатиме під дверима, а всі капіташі і весь проклятий світ! На війні немає авторитетів, поваги, пошани, обожнювання, є тільки жорстокий примус і рабська слухняність, є ганьба покірливості, коли ти нижче, і солодке відчуття зверхності й вседозволеності, коли в тебе вищий чин. Сьогодні він тут старший, і його сила і воля.

— Що ж ти сидиш, капітане? — гримнув він на Сухорукова, який лоскотав своїми вусами ніжне вушко Сузі. — Наливай! Вип’ємо з тріском і громом, чорти його бери! Я танкіст, Сухоруков, а танкісти — це грім і блискавиця! Ти ж примітивний автобатчик, брудне мастило, запацьорена миша. Ти миша, Сухоруков, а я грім! Доннерветер! І командую тут я, а не ти.

— Нема питань, майоре. Ти командир, я твій начштабу.

— Старший ад’ютант!

— Це в звичайному батальйоні. А наш автобат окремий. Отже, прирівняний до полку. Тому я начштабу, а ти ніби полковник.