Треба було починати все заново.

— Не розумію я цього життя, — казав Андруша Супрун. Хоч ти мене ріж: не розумію!

— Чом би мав тебе різати, Андрушо? — сміявся Шульга. — А коли я теж не розумію?

Після Победи він повернувся додому без слави, батька не було на світі, він загинув у кременчуцькому концтаборі ще в сорок першім, матір хотіла забрати в Кривий Ріг старша сестра, бо їхній будиночок у Великому Лузі ось–ось мав би втонути в хвилях Дніпрогесівського водосховища, Шульга влаштувався електрослюсарем на трансформаторному заводі, спробував зачепитися в Нижньодніпровському електротехнічному інституті на заочному, але згодом переконався, що заочна освіта це однаково, що любов по телефону, тому перейшов на стаціонар. В кімнаті інститутського гуртожитку їх було четверо: аспірант Вася Хоменко, дипломник Павло Бур’янський, Шульга і його товариш по курсу Андруша Супрун, акордеоніст, фронтовик, свій у дошку хлопець, горбоносий, очі як у диявола, чорний чуб на очі косим крилом, і молоде життя пішло наперекосяк, втратив на війні ногу, все тіло посічене осколками, здоров’я в двадцять п’ять років — як у столітнього, тільки дух молодий, дух рятує, не дає зігнутися і загнутися, крім духу, спогади про хутори, бо Андруша народився на полтавському хуторі, там у нього були батько й мати, молодша сестричка Галя, там було все… І трави похилі, і вареники з вишнями, і мед у щільниках, і смагляві дівочі литки…

— Ось слухай сюди, Шульга, — казав Супрун, — ти ж не спішиш женитися?

— Та не спішу, сам бачиш…

— І не спіши. Ось моя сестричка Галя підросте — ото тобі жінка буде так буде! Ти ж ніколи не був на хуторах?

— Та ніби не був.

— Ну, побудеш, побачиш… А Галя… Ну, та вона ще не виросла… А як виросте… Давай, Шульга, вип’ємо за Галю.

— Та давай, — усміхнувся Шульга.

— Ні, за Галю ще рано. Давай вип’ємо за те, як були ми офіцерами! Як ото в Шевченка: «Ще як були ми козаками…». Ну, тепер вже не будемо. Давай за те, що були.

— Давай, Андрушо!

— От я тобі Андруша, а ти для всіх Шульга та Шульга! Наче й імені не маєш.

— Роман.

— Ти що — циган?

— Дід був Степан, а я вже Роман. Щоб складно було.

— А Шульга?

— Ну, видно, хтось у роду був ліворукий. А ще кажуть, ніби був колись у шумерів славетний цар Шульга.

— У шумерів?

— У шумерів. Дванадцять тисяч років тому.

— Дванадцять тисяч?

— Ну, вчені так кажуть. Може, й брешуть.

— Може, ми й за дванадцять тисяч років вип’ємо?

— Можна й за це.

— Хоч нам до тих дванадцяти тисяч і по–пластунському не доповзти. Ти, може, ще якось і доповзеш, а я — ні. Про мене сам Максим Рильський колись написав. Хочеш послухати? Ось послухай. «Блідий диявол із червоним ротом своє лице до мене нахиляє, і ввічливо, мов льокай за табль–д’отом, мені отрути в кубок наливає, і сам собі. Ми кубки піднімемо, він скаже тост холодними устами, і кине хтось червоні хризантеми, политі кров’ю й п’яними сльозами, і блідий місяць у вікно загляне на повні кубки і зачервониться, — і серце перестане биться». Ти чуєш, як про смерть: «і кине хтось червоні хризантеми…»! А слова які: «льокаї», «табль–д’от». А тепер довкола самі лакеї, і ми з тобою сидимо не за табль–д’отом, а за примітивним столом з неструганих дощок, ніби в фронтовому бліндажі… Там пили, щоб не вбило, а тут п’ємо… Навіщо ми п’ємо, Шульга? Щоб бути п’яними, коли до нас на танці поприбігають медички і оті з романо–германського і стануть вигравати своїми апетитними задничками?

— Ні, Андрушо, — заперечив Шульга, — ми п’ємо не для примітивного сп’яніння і не для тупого вдоволення.

— Тоді навіщо ж?

— Для великої свободи духу, щоб здобути священне безумство, яке відкриває перед чоловіком усі світи й антисвіти. Поки ми п’ємо — ми думаємо, мислимо.

— Про що ж ти думаєш, Шульга?

— Про одну жінку. Завжди про ту саму, про неї і тільки про неї…

— А як же Галя, моя сестра? А хутори?

— Ти ж сам сказав: Галя ще росте…

— А–а, справді… А думати?.. Нащо нам з тобою думати, коли за нас думає партія і товариш Сталін? І марксизм–ленінізм за нас думає. І газета «Правда». І слова першотравневих та жовтневих закликів. Ти сидиш, як баран, як секретар нашого факультетського партбюро Барабаш, а за тебе думають чиїсь слова. Як армійський барабан за солдата. Ну, красота! Хочеш, Шульга, я заграю тобі своєї улюбленої?

— «В лесу прифронтовом»?

— Фронт — що? Фронт — пройдений етап, як і ми з тобою. Я тобі заграю танго «Гольфстрім». Може, я його сам і вигадав, щоб отак для друзяки… Що ми з тобою тепер, Шульга? Хто ми і куди попали? Жовторотики з десятирічки, матроси, злодії, колишні офіцери, алкоголь, любов, божевілля, тьма і мрак!..

— А в мені вмирає відчуття танка, — признався Шульга. — Там ти в залізі і сам ніби залізний, і весь ‘світ заздрить тобі, ненавидить і б’є в тебе на смерть, а тепер ти голий і нікому ніякого діла до тебе…

— Дівчата, — втішив його Супрун. — Дівчата ж тебе помічають?

— Це все несерйозно. Для мене всі дівчата — борний вазелін. Масне й ніяке. А я шукаю жінку, яка мене спалить.

— Шукаєш чи вже знайшов?

— Знайшов і загубив. Тепер шукаю. Може, й ціле життя шукатиму. Я довго житиму, отож час є…

— Мені теж циганка наворожила, ніби довго житиму. Каже: безногі живуть довго. Але збрехала. Щось у мені медсанбатівські хірурги не так зшили, чи то жили, чи то сухожилля, ти ж знаєш, як там у фронтових медсанбатах було, суцільна лотерея, рулетка… Звідти я вискочив ніби живий, тепер бачу: рано радіти. Треба поспішати. І з любов’ю, і з випивкою, і з танго «Гольфстрім». А доживемо до літа — поїдемо на хутори. Поїдеш зі мною, Шульга?

Андруша Супрун не дожив до літа. Вмер у січні. Погода була гарна, невеличкий морозець, все в інеї: дерева, будинки, проводи між стовпами уздовж дороги, яка йшла з міста в глибину степу, на могильних каменях старого міського кладовища. Могилу для Ацдруші вирили коло самої дороги. Шульга подумав, що машини, які йтимуть по шосе, не дадуть спокійно й поховати друга, але машин того зимового дня було мало, і сумна цвинтарна тиша порушувалася не гуркотом моторів, а дівочим плачем над Андрушиною труною, плакали за акордеоністом, за дотепним хлопцем, за вродливим коханцем, плакали за Андрушею Супруном, якого вже ніколи не буде і якого вже ніхто на світі не зможе замінити, дерев’яна труна стояла на горбку глини, викопаної з глибини могили, спершу метровий шар чорнозему, а далі, мало не до центру землі, глина й глина, європейська і азіатська, кембрійська і докембрійська, глина, з якої Бог зліпив Адама, бо Адам же зліплений з української глини і, звісно ж, був українцем так само, як і прародителька Єва і сам Ісус Христос, бо відомо ж, що в Гефсиманському саду, щоб приспати апостолів, він співав їм української пісні «Розпрягайте, хлопці, коні та лягайте спочивать». Шульга не міг підступитися до того трагічного глиняного горбка, до дерев’яної труни, в якій лежав Андруша Супрун, доцент Шухман кивав Шульзі: давай промову, але дівчата плакали дедалі голосніше, тужливіше, розпачливіше, яка там промова, він не наважувався глянути на мертвого товариша, холодне крило смерті ніби війнуло й над ним самим. Шульга відчув, ніби провалюється крізь землю, срібний світ, осяяний золотим зимовим сонцем, зненацька став чорним, як стрічка шосе посеред снігів, а тоді й зовсім щезнув, і Шульга щезнув разом з ним.