«Юліїн коктейль» горілки з перцем і шампанського не діяв. Шульга знову взявся за віскі. В його скомп’ютеризованому міні–барі були тільки пляшечки з ординарним віскі трирічної витримки, тому він, ждучи Юлію, замовив собі з ресторану «Гленвілет» — дванадцятилітнє унікальне віскі, яке варять з малта–солоду, отримуваного з ячменю, що проростає під водою. Здається, це був єдиний напій, од якого Шульга міг іноді сп’яніти навіть дужче, ніж від славетного українського перваку, жорсткого, як терпуг, але сьогодні не діяв і «Гленвілет», бо неусвідомлена загроза, яку випромінювало звабливе тіло отієї жінки, що хлюпосталася десь у духмяних водах жовтогарячої ванни, пересилювала всі енергетичні поля людської долі і космічної судьби. Зринали в пам’яті рядки з пісень–севдалінок у нічних кафе Стамбула. О, перлина в черепашці любові, о, океан краси, о, сонце з небес жіночності, напої друга шербетом стрічі і даруй йому зцілення… Любов — це безмежне тепле море, в якому купається людство. А він так і не зазнав справжньої любові. Може, хоч тепер? Боявся й подумати, бо чомусь боявся цієї жінки. Знову настирливо пхалося в пам’ять східне пишнослів’я: гіацинт кучерів, рожеві троянди щік, амбра родимки, рубіни уст, неторкані перли зубів, чорний мускус кучерів, білий сандал чола, мигдаль очей, фісташковий горіх рота, яблуко підборіддя, золота фольга тіла, корали рук, сріблястий цинк ніг, ароматне вино дихання… Яка марнота слів!

Він не помітив, як з’явилася в кімнаті Юлія. Побачив, коли вона вже наближалася до нього. Скупавшись, жінка загорнулася в широкий жовтогарячий халат, але, щойно переступивши поріг вітальні, стала скидати його з себе і тепер волокла одіж по кошлатому жовтогарячому килиму, а тоді недбало відкинула геть, щоб ніщо не заважало її оголеності, не було поневолення для її наготи, і вже ніби й не йшла до Шульги, а напливала на нього, оточувала звідусіль, як вибухова хвиля, виникала з простору, зроджувалася з отого жовтогарячого вогню кошлатої підлоги, нага, як полум’я, безсоромно–пречиста в своєму наготствуванні, це була мовби втілена сутність наготи в її безсмертній кріпості й красі, ніколи ще Шульга не бачив такого жіночого тіла, йому навіть здалося, що воно звучить, неначе високі дзвони, і звук наповнює йому душу, густий, червоний, знадливий і водночас жахкий.

— Ти міг би зняти хоч оцей свій дурний галстук? — почув він гарячий шепіт Юлії і вже більше нічого не чув, не бачив, не знав, не розумів… Солодка, як смерть, любов. Він вмирав у цьому буйному жіночому волоссі, в цих палючих устах, в цих міцних, як бронзові чаші, грудях, на розложистих стегнах, на точено–круглих колінах, в кільці витких рук, у запаморочливих пахощах жіночого тіла, у її скриках, зойках, стогонах, шепотах, а тоді воскрес і пробудився від її сміху і від її голосу, такого близького, ніби він не йшов від неї, а жив у Шульзі завжди, але вмер надовго, на багато років, на цілу вічність, а тепер оживав і сміявся, радів і в радощах воскресіння навіть кепкував і знущався.

— Кріпкий дідуля! — знеможено розпросталася під ним Юлія, вдаючи, ніби хоче визволитися з–під його чоловічої влади, але й далі залюбки і в залассі лишаючись його рабинею.

— Не називай мене так, — попросив він її.

— Боїшся? Так і я ж не піонерка!

— І про себе не треба так.

— А як же?

— З ніжністю.

— Ти мов цілий материк, а сам про ніжність? Хто ти, Шульга? Де ти взявся? І невже це правда, що я з таким чоловіком? Боже! Нарешті, нарешті! Шульга… Що це таке — Шульга? Звідки це слово і чи воно насправді існує. Чому я досі не прочитала про нього в своїх книжках? Я ж прочитала тисячі книжок, Шульга, а про тебе ніде нічого… Як же так? Як це назвати?

— Я хочу назвати тебе, — шепотів він їй, — я б назвав теое Візантією, бо ми на її землі, і всі імена відлітають від тебе, як осіннє листя з дерев; і навіть найдорожче ім’я, яким ти звешся…

— Тобі не подобається моє ім’я?

— Хіба я казав таке?

— Але ти хочеш замінити його Візантією…

— Юлю! Ми з тобою на її землі, в її серці, в її величі, пристрастях і знемозі. Може, вона вже давно забула про свою велич, але ми нагадаємо про неї, воскресивши не тільки неповторний дух Візантії, який колись панував над усім зримим світом, а й панування, культ, розкошування і деспотію людського тіла, його потреб, домагань і пожадань…

— Шульга! О Боже, я вперше з таким чоловіком!.. Ти зі мною і в мені, а сам про Візантію! Що це? Нащо? Ну, ще б про султанів, там були хоч гареми з такими, як оце я… А ця твоя Візантія… Я була з німецькими туристками в султанських гаремах,.. Там навіть не зосталося жіночого духу… Ніби й не було нічого. Все мертве, не лишилося нічого, ніякого живого сліду… Мені стало так страшно… Німкені, як сороки, те й знали, що «вундербар» та «вундерліх», а мені здавалося, що я теж вмерла і вже ніколи не затепліє, не загориться моє лоно і не стрепенеться душа…

— Ти живіша за всіх живих!

— То тільки омана. Що ти в мені бачиш? Тіло? Воно, може, ще й живе, а душа давно вмерла. Ти знаєш, як я опинилася в Туреччині?..

— Ну… Я думав… туристка… або… ти ж бібліотекарка… Може, бібліотечний обмін… Ну, одне слово, ділова поїздка…

— Ділова поїздка?.. Справді ділова… Ти вже мене відпускаєш? Ми щось вип’ємо? Може, знов нашу горілку з перцем і французьке шампанське, а може, ще якусь зарубіжну гидоту на твій вибір…

— Може, я замовлю вечерю в номер? — запропонував Шульга. — Або спустимося в ресторан… Як ти?

— Хіба я ще не наїлася? Я вже проковтнула тебе всього без решти, хоч і не вірила, що таке може бути…

— Це не ти мене, а я тебе, і тепер ти в мені вже навіки…

Він гладив її тіло, не міг відірватися від нього, навіки ув’язнений, навіки прикутий, навіки в рабстві..

— Можна тебе попросити? — доторкнулася вона йому до плеча своєю м’якою рукою, суцільна ніжність і суцільне здригання…

— Хіба я не казав тобі? Все, що зможу… Для цього ж і знайшов тебе!..

— Знайшов? — Вона гірко засміялася. — Хто кого знайшов? Ти ще й досі нічого не знаєш… Там десь мій халат. Я його загубила. Може, принесеш, бо мені не можна голою… Перед тобою не можна… А тобі треба так, як оце ти зараз… як в раю… Боже, я навіть не знала, що на світі може бути такий чоловік!.. Ти міг би мене поцілувати?.. Ось так… А тепер принеси, будь ласка, отой турецько–інтернаціональний сіро–буро–волохатий халат…