Я слухала розповідь доктора Боголо, тамуючи подих, ніби чарівну наукову казку. Здивувало мене ще й те, що прадід Василь висловлював такі ж самі думки, коли казав про «метод Хама» в сучасній науці, жадаючий зірвати покривало з таємниці, а таким чином оголити і вбити живий корінь буття. Однаковий у обох і сумнів щодо можливості повністю сягнути тайни життя. Описане в формулах дискретності, розділеності, воно щезне, випарується.

На прощання папуаський учений дав мені адреси — домашню, в Папуа, і київську — в готелі «Україна». «Завжди будете дорогим гостем, — сказав він. Схилившись до вуха, прошепотів: — Це не проста люб’язність. Я знаю, що ви будете на Папуа, і я вас поведу в рідні місця. Можете прийняти це, як жарт… а можете згадати пророцтво полум’яного юнака для мене у вогняному колі…».

І весело засміявся, блиснувши разком пребілих зубів. До речі, він дуже відрізняється обличчям, поставою і ще чимсь невловимим від знайомих мені антропологічних типів Папуа. Лише густа кучма волосся, ніби чорна кульбаба, споріднює його з ними, а очі скоріше монголоїдного типу, золотисто-медового кольору, обличчя оливково-блакитне, ніс орлиний, як у кавказьких народів. Може, він справді потомок зоряних пришельців?..

Ми розлучилися з Боголо в аеропорту Внуково: у нього в Москві якісь справи. Наступного тижня учений мав бути в Києві. Запрошував відвідати Кіберцентр, але я не обіцяла, — моє серце й душа вже там, у волинських пущах. Та й своїх треба відвідати…

Летіла до Києва в аеробусі, все думала про фантасмагоричну розповідь папуаса. Дивувалася: які сили й закономірності з’єднують таких різних людей, такі віддалені події і долі? Боголо й Гук, папуас і українець: де причина їх спорідненості, психічної, а відтак — соціальної гравітації? Чи не подвиг Маклая був тим зерном, з якого тепер виростає дерево дружності й спільної наукової дії?

Подумала «закономірності» і всміхнулася сама собі. Мислення пливе давно проробленим річищем, а пора б уже мислити інакше, імпровізаційно, багатопланово. Саме в цьому кредо папуаса — спроба розірвати чаклунство давнього деспота — «закону». Чи не тиранія мозку стає причиною всіх ущербностей пізнання? Сам він лабіринтний і проводить всю вервечку асоціацій заздалегідь приготовленим шляхом: які ж можуть бути оригінальні висновки у того, хто не шукає суверенної стежки розуміння, а слухає гіда, котрий вже закостенів у своїй набридливій одноманітності?

Найбільше мене вразило твердження Боголо, що закон, перед яким схиляється вся наукова думка, тисячолітня релігійна традиція, містика, весь життєвий уклад народів планети, — це свідоцтво нашої ембріональності, інтелектуального самообмеження, своєрідного «птолемеїзму» у мисленні. Подумалося: якби риби могли мислити й підпорядковувати свої дії «закону», хіба вони завоювали б сушу? Хіба інтелект дозволив би їм переступити кордони антагоністичних сфер?

Консерватизм «закону» — це, мабуть, те, що елліни символізували в міфології розбійником Прокрустом, котрий клав мандрівників на ліжко і коротких — витягував, а довгих — обрубував, знищуючи тих і сих. Чи не те саме робить «закон»? Підпорядковує нововідкриті факти, потік інформації заздалегідь приготовленим константам, твердженням, аксіомам, переконанням, а часто — просто суб’єктивним уподобанням…

Замість цілого ми в більшості випадків маємо лише обрубок, а по уламку хіба можна судити про динаміку загального? Вивчаючи трупи, хіба можна збагнути таємничі процеси життя? А більшість біологічних «законів» виведені саме з вивчення мертвих тіл!..

Мабуть, те саме й з математикою, про яку піклується Боголо. Хоч вона й вироблена, і точна, і філігранно відрихтована, але, безумовно, обмежена, поверхова. Колись читала фразу Ейнштейна про те, що математика — млин: що засиплеш в неї, не має значення, бо отримуєш борошно певної кондиції і подрібненості. Реальність, напевне, треба осягати якось інакше, понад звичкою «перемелювання» на жорнах аналізу, бо буття — надмірне, а всяка математична модель убога й плоска.

Знаходити інші тотожності. Це мені ясно, хоч я й не математик. У кожної науки свої «млини». І всім дослідникам пора вивчати життя у стихійності, цілості, не шматуючи пелюстки троянд для гістологічних зрізів. Квітку можна збагнути лише тоді, коли вона жива. Чи не те саме і в фізиці, котра атакує речовину потоками частинок, вивчаючи бризки від ударів?..

Моє повернення з Індії вітали в Ірпені не лише дідусь Микола з бабусею Оленою, а й дядько Євген, тітка Оксана та прадід Василь, котрий не полінився приїхати з Сміянів, захопивши свою древню кобзу. У відкриті вікна заглядає літній сад, яблуні пишаються буйною зав’яззю плодів, щасливо заливаються птахи в гущавині. Рідні розпитують мене про враження від поїздки, а я, ніби в сновидінні, прислухаюся до гомону материнської землі, потай дивуючись, що людина прагне кудись у екзотичні краї, не вичерпавши скарбів батьківського краю.

Прадід хитро усміхається, покручує довжелезного сивого вуса.

— Очманіла, Русалочко, очманіла. Не чуєш, про що тебе запитують.

— Мені здається, що це давно вже було. Я не знаю, про що оповідати…

— Ясна річ, — кивав мені дядько Євген, — теперішнє покоління отримує ріку інформації по безлічі каналів, їх уже нічим не здивуєш. Дивитимуться на Тадж-Махал і позіхатимуть…

— Хто сліпий серцем, той позіхатиме й на квітку троянди, — зауважив дідусь Микола. — А все-таки, Русалочко, що тобі найбільше сподобалося в Індії?

— Оптимізм простих людей. Я ніде не бачила такого потоку внутрішньої радості. Там неможливо довго сумувати: відчуваєш, як індукція радісної енергії захоплює тебе, збуджує, заряджає бадьорістю.

— Гарно, — задумливо сказав прадід. — Такому народові суджено велике прийдешнє. Найбільша цінність народу — віковий заряд радості. А що тобі не сподобалося?

— Може, ви не зрозумієте мене, але мені не по душі їхня традиція буквально топтатися по квітах. Вони ніби не відчувають, що квіти — то найвища абсолютність краси. Над квітами глумляться тотально, ними встеляється шлях наречених, політичних діячів, вінками обвішують гостей, пелюстками буквально завалюють свята й урочистості. Мені чомусь боляче дивитися на таке священне марнотратство. Це все одно що мостити брук іконами Рубльова. Адже квітка незмірно викінченіша від найвищих людських творень.