Нова є стежина,

Нова кочерга

В сонячного сина…

Йога-га-га-га!

Гриць спостеріг, що Гете слухає жартівливу пісню студентів, іронічно посміхаючись, а юна циганка дивилася на бороданя з тривогою, ніби боялася, що в цій загадці якийсь підступ. І справді, з-за спини студентів визирнула хитра пика Мефістофеля, підморгнула Грицеві і зникла. Гете, діждавшись тиші, добув з дерев’яного чобота кочергу і, постукуючи нею по дубовій халяві, весело сказав:

— Дякую, браття, за віншування. Воно мені дороге ще й тим, що надходить з усіх віків, отже — невмируще! А загадка ваша, побратими, аж надто легка для мене. Інша справа — мій сусіда. Чи розгадав він символ — то його справа, а моє слово таке: чобіт — символ вічної путі, вічного руху. Сім чобіт — то сім світів, сім барв у єдиній веселці Буття. Всюди належить проникнути людині — синові сонця! А кочерга — то вічний розум, кочегар полум’яного духу. Чому дерев’яний чобіт? — Тут Гете вперше зиркнув іронічно на Гриця, котрий сидів плече в плече з ним. — На цей один пункт хай відповідає мій сусіда, це більше стосується його. Отже, браття, коли зносиш сім чобіт — добудеш істину. Така моя відповідь!

Захоплені студенти весело залементували, обняли іменинника, і всі дружно знову підхопили приспів:

Нова є стежина,

Нова кочерга

В сонячного сина!

Йога-га-га-га!

У тій круговерті зникло десь обличчя дівчини, а Грицеві дуже кортіло ще раз побачити її. Він усвідомлював, що все це мариться у сновидінні, але глибинне почуття вимагало: треба її побачити, про щось запитати, а передусім — про чобіт. Чому він дерев’яний, і як торкається ця загадка його, Григорія Гука?

Марево розтануло, почулося хлюпання річкової хвилі. Гриць розплющив очі. Біля нього сидів Товкач і, весело наспівуючи пісеньку, щось занотовував у записнику. Побачивши, що юнак пробудився з дрімоти, підморгнув йому.

— Що, кочегаре, зморила природа-матінка? Вона це вміє. Я теж придушив комарика хвилин сто вісімдесят. А ти — трішечки довше. Дрихнемо ми з тобою в робочий час, доведеться самодогану виносити. Ну як — приснилося щось цікаве? Га?

Гриць засміявся. Яка точна кореляція сну й дійсності. Те жартівливе звертання «кочегаре» миттю нагадало сон, химерну символіку. Він розповів про видіння Товкачеві. Той з недовір’ям глянув на хлопця, хмикнув.

— А не брешеш? Отаке приснилося? Та це ж ціла сцена для комедії. Чаклунська комедія з участю Гете, Мефістофеля, істот різних епох і сфер. Ну ти даєш! Та це ж цікавий вертеп можна написати — «на ура» піде!

— Дарую вам! — махнув рукою Гриць. — Якщо подобається. Мене цікавить символіка сновидіння. Чому таке приверзлося? Один символ — екзотеричний, відкритий — Гете сам відгадав, а що означає дерев’яний чобіт? Саме цей символ я маю відгадати…

— Позбав, позбав мене від розгадування снів, — виставив перед собою руки редактор. — Ти накрутив, ти й розкручуй. По-моєму, всі химерії в сновидінні — лише жартівлива гра підсвідомості. Там, у глибині людського єства, тисячі звірят живуть, треба ж і їм погратися, коли господар спить. От вони й бавляться мотлохом, який ти назбирав, читаючи книги, зустрічаючись із людьми, вивчаючи світ. Що — не подобається така гіпотеза? Ну, я не Фрейд і навіть не простий психоаналітик. То не моя парафія. Вставаймо, братику, та ходімо до правління колгоспу, там уже люди збиратимуться після роботи, то ми з ними погомонимо. Та й вигін провідаємо, де має бути репетиція, якщо капосні дівчата та отой дід не набрехали…

Сонце вже схилялося до обрію. Дніпровське плесо виблискувало багрянцем за темно-зеленою смугою лугу, вкритою там і сям копицями сіна. Товкач і Гриць привели себе в порядок, обтрусивши пісок та сухе листя з вбрання, і рушили до центру села. З поля поверталися гурти корів, здіймаючи хмару куряви на піщаних обочинах дороги. Зустрічні люди в цікавістю поглядали на незнайомих. Біля правління колгоспу, що розміщалося в Будинку культури, вже юрмилися люди. Кілька старших селян, поміж ними й знайомий вусатий дід, сиділо на паперті старовинної церкви, яка височіла через дорогу навпроти поміж старезних осокорів. Вони щось гомоніли, сміялися. З гурту колгоспників вигулькнула сміхотлива молодиця, гукнула Товкачеві:

— То як — познайомилися з Дивилом?

Редактор пізнав жіночку, котра містифікувала його на полі, і розсердився.

— І вам не совісно? Жарти жартами, а навіщо ж з людей дурників робити?

— Як то? — здивувалася молодиця. — Кого ж я одурила?

— Так Дивило ж давно вмер! То ви що — нас на цвинтар спроваджуєте? Може, воно й смішно, але ж ми туди не поспішаємо. Хе-хе, таки не поспішаємо.

— Тю на вас! — залилася сміхом жіночка. — Чого це ви ховаєте людину живцем? Та ось же Дивило сидить, живий-живісінький, власною персоною, та ще й люльку цмолить. Сміян Василь Іванович, шановний наш довгожитель і кобзар.

— Не може бути! — розгубився редактор. — Саме оцей-го дідуган і сказав нам, що Дивило зіграв у ящик. Так і висловився — «зіграв у ящик»!

Гучний регіт був відповіддю на ту тираду Товкача. Сміялися всі — чоловіки, жінки, діти. Сміявся й сам дід Сміян, переморгуючись зі своїми співбесідниками. І був їхній сміх такий дружній і відвертий та щирий, що Товкач з Грицем теж не втримали і засміялися. До редактора підійшов ще молодий чоловік — обпалений вітрами, вибілений сонцем, з сивіючою кучмою волосся, поблискуючи хитруватими очима, простягнув жилаву руку і сказав: