Дівчина легенько зітхнула. Опустила погляд вниз, спостерігаючи за танцюючими язичками вогню. Гриць знову порушив мовчання:

— А чому ти не питаєш, як мене звати?

— Бо знаю, — спокійно сказала Русалія, незмигно дивлячись у багаття. — Твоє ім’я Григорій. Гриць…

— Як ти могла про це довідатись? — ледве не скрикнув Гриць.

— А в мені є циганська кров. — Дівчина жартома стріпнула пишними кучерями. — Та ще й індійська. Суцільна екзотика й містика. Хіба не так?

— То ти, може, й думки мої читаєш?

— А хіба це так важко?

— Знаєш, хто я?

— Ти й сам цього не знаєш, — заперечила Русалія.

— Як то?

— Бо ти ще в пошуку. Ти недавно вийшов у мандри. Тяжка, небезпечна стежка твоя. Проте обійти її неможливо. — Дівчина промовляла ніби в забутті, обнявши руками коліна. — Єдине запитання: чи вистачить у тебе снаги й волі? Відповідь — у тобі.

Хлопець не знав, що говорити їй далі, про що розмовляти. Розпитувати банальні речі — де вона працює, ким, до чого прагне? Куди має їхати, де вони ще можуть зустрітися? Все це було таким тривіальним порівняно з таємницею їхньої зустрічі, що він мовчав, кружляючи думкою у різних варіантах подальшої розмови. Русалія ніби відчула його стан, дружньо запитала:

— Що привело тебе сюди, до нашого села? Згадай не останню, грубу причину, а глибшу… віддалену…

Гриць здивувався. Що означає таке запитання? Чому треба згадувати щось віддалене, а не реальну причину — відрядження з часопису? Та подив хутко розтанув, і він з холодком в душі згадав, що причина й справді прихована не в химеричній ідеї Товкача — шукати джерела сміху в народній гущі. Він ступив на цю стежину ще там, на Клухорі, коли зустрів таємничого юнака. Радісний захопив його стихією пошуку дива, сміху й натхненності. Саме той незбагненний випадок був поштовхом, що привів його до часопису, а потім і сюди.

— Згадав? — Русалія уважно спостерігала за мінливим обличчям хлопця, ніби читаючи в ньому.

— Мені здається, що я згадав. Думаю, тобі цікаво буде послухати майже фантастичну оповідь. Ще ніхто не чув її з моїх вуст, бо все це дуже неймовірно. Може, я помиляюся, та, скоріше всього, одна моя дивна зустріч була причиною того, що я тепер бесідую з тобою.

І Гриць розповів Русалії про свою пригоду на Клухорі, про повість, почуту з вуст майже казкової істоти. На завершення сказав:

— Правду мовлячи, ще й досі я не певен, чи було це наяву, чи мені примарилося. Так чи інакше, а саме тоді почався метаморфоз, що змушує мене шукати суть радості й сміху…

Русалія вислухала його мовчки, навіть не ворухнувшись. Очі були заплющені, але хлопцеві здавалося, що вона дивиться на нього всім обличчям, всім тілом, вимірюючи тим чаклунським зором всю його приховану сутність. Коли Гриць замовк, дівчина легко встала з плоского каменя, на якому сиділа, і мовила:

— Назбираємо ще хмизу…

І пішла в кущі верболозу. Він, потай дивуючись такому раптовому переходу від романтичного зосередження до буденності, теж рушив до зарості, при світлі місяця ламав сухі галузки, складав на купку. Глянувши вгору, в бездонну зоряну криницю, щасливо розпростер руки, ніби хотів обійняти іскристу глибину всесвіту. Що це з ним діється? Сниться чи насправді?

Повернувся до вогнища. Русалія вже сиділа на камені, підкидаючи хмиз у багаття: вогонь знову весело затріщав, заспівав.

— А чому в тебе таке дивне ім’я — Русалія? — несподівано запитав Гриць.

— Хіба дід Василь не розповів?

— Незручно питати.

— Дивна історія, — задумливо відповіла дівчина. — Моїх родичів постріляли німецькі окупанти в сорок першому. Бабусі пощастило заховатися в якійсь криївці. Звали її Радунею. Радуня — сонячне ім’я, правда? Вона була вагітна, носила в лоні мою матусю. Врятували її піонери-партизани, котрі ховалися в сміянських лісах.

— Це ті… котрі загинули? — пошепки запитав хлопець.

— Так. Їм побудовано меморіал. Їм і їхньому вчителеві. Вони переправили її до Василя Сміяна, який за наказом підпілля згодився бути старостою в селі. Пізніше його вислідили, хату спалили, невістку Сміяна і мою бабусю схопили, а сам прадід Василь чудом врятувався. Радуню допитував гестапівець, а потім звелів розстріляти. Вона кинулася у Дніпро, течія понесла її вниз і викинула на берег. Там і знайшов її старий Сміян, заховав у криївці поміж лозами. Там і розродилася вона. Дівчинку прадід назвав Русалією, бо справді вона була дніпровським дитям. А бабуся померла. Олена, дідусева невістка, удочерила маму, виховала, дала освіту. Навчаючись у Московському літературному інституті, матінка зустріла індійця, мого майбутнього батенька, покохала його. Ну а далі… Далі, я гадаю, все ясно й так: народилася я, і мене теж назвали Русалією на честь мами.

— Цілий роман, — прошепотів Гриць. — Письменники шукають сюжетів. Кожна людина — то найхимерніша детективна історія, тільки зумій її побачити, розкрити, розшукати, докопатися.

— Це правда. До речі, ти знаєш прадавні перекази про русалок?

— Як і всі. Дівчата-утоплениці стають річковими русалками, місячними ночами виходять з води, і якщо їм хтось трапиться на шляху — особливо чоловік або хлопець, вони його залоскочуть до смерті. І тягнуть на дно…

— Це — загальнорозповсюджена версія, — кивнула Русалія. — І ніхто не хоче подумати, чому вона така невмотивована.