— Побожниця, — промовив Войнаровський, цілуючи руку Ганни.

— А так, щоби ти знав. Ходила помолитися за вас, грішників нерозкаяних.

— За мене також? — спитав. Не відповіла, тільки глянула на його так, що й відповіді не треба.

— Уважно, Ганнусю, уважно! — крикнув і подав її руку, бо мало що не спотикнулася на вишморганому закруті.

— А що, — правда, що краще вдвійку ходити, як одинцем, — жартував.

— Як коли і як з ким, — відповіла, спираючися на його рам'я…

Гадяч гудів. Всі двори, вулиці, майдани були переповнені народом: шведами, поляками і козаками.

Іржали коні, допрошуючися ранніх оброків, ревіла на майданах худоба, люди бігали, волохаті від інею, і перекликувалися всілякими мовами.

Над городом висів туман з димів і випарів.

Сопух і згар дер по горлі й викликував кашель. Москалі одну третину города спалили, а хоч шведи й козаки вгасили пожар, то все ще курилося зі згарищ, все ще дим сірим на-висом бовванів над хатами й садами, не пускаючи сходячого сонця.

— А тебе звідкіля Господь таким раннім ранком провадить? — спитала Войнаровського Ганна.

— Від Понятовського вертаю. Вісті з Польщі дістав. Присилав по мене чоловіка.

— Ов! І що ж він тобі цікавого сказав?

— Розкажу опісля. А тепер не балакай, бо простудишся. Мороз ще не пустив.

— Незабаром буде відлига.

— Хто казав?

— Тамариха.

— Правда, що вона тут має свій двір. Я й забув.

— Мешкаю в неї. Недалеко відсіля. Зайди. Це твоя якась далека своячка. Рада буде.

І вони не йшли, а бігли, раді, що зустрілися з собою.

Двір Тамарихи бовванів серед вишневого садка, з димарів дим піднімався вгору, у вікнах ще світилося, на муравнику перед ґанком горіли огнища і грілися гуртки продроглих, невиспаних людей.

Дівчата зі збанками гарячого молока вискакували з кухні й обділювали ним козаків. Ті пили жадібно й жартували.

— От пізнати родовиту козачку, — завважив Войнаровський. — Дбає про наших людей пані Тамариха.

— А як же ти хотів? Своя душа. Двох синів втратила на війні, знає, що таке горе.

В сінях звіталися з сотничихою. Мала на собі чорну спідницю, підшубок по коліна, а на голові теж чорний чіпчик, з-під котрого кучерявилося біле волосся. Блага усмішка на устах.

— Кого я бачу! — крикнула, — Мосіє Войнаровський!

— Він самий; кланяється милості вашій.

Пригорнула його, як сина.

— Вільно? Не погнівається сестричин гетьманський?

— Як же гніватися за ласку такої шановної матрони? — відповів, цілуючи перстенями прибрану руку.

— Ох, бо нинішні наші молоді достойники дуже в вашеці несуться, гонорні такі, що без бука й не приступай. Спаніла наша Україна, спаніла, а мені чомусь здається, що наші старосвітські звичаї кращі були.

— Бо наші, — відповів Войнаровський.

— Наші, — і собі притакнула Ганна.

— Ох, лишенько! — схопилася Тамариха. — Вибачте, ніколи мені. До хазяйства треба, — а нахилившися до уха Войнаровського, довірено шептала: — Бо то, бачите, заховала я дещо на чорну годину і якось щасливо зберегла перед москвою, а тепер треба для своїх добути, — і побігла, тільки шовкова спідниця зашелестіла за нею.

— Ходім до мене, — звернулася Ганна до Войнаровського, — ось туди, наліво.

Перейшли декілька світлиць, аж опинилися у боковій, що ціла була виложена тисовим деревом.

Стеля зі сволоками напоздовж і напоперек. У стінах малі заґратовані віконця. Попід стінами лавки, на стінах образи, старі й задимлені, що годі були й угадати, чи це святі, чи портрети предків. На середині здоровенний стіл.

— А де ж це пані Обидовська опочиває? — спитав Войнаровський, недобачуючи нігде ліжка.

— Ось тут, — відповіла, відчиняючи великий мисник від землі аж до стелі, що ніби вбудований був у стіну.

— Жартуєш, — сказав, дивлячись на безліч усяких пляшок і склянок, збанків і тарілок, усякої форми і міри.

— Жартую? — і потиснула оден із сучків, яких чимало було в тисових грубих дошках, з темнавими жилами й химерно повикручуваними баранцями. Мисник здригнувся, аж скло у ньому задзвеніло. Доторкнулася другого сучка, і мисник на двох залізних чопах обкрутився так, що можна було пройти попри нього.