Удруге від пограбування, уже німецького, врятував рідне село Василь Федюк у дуже цікавий спосіб. Щойно галасливі німецькі солдати заходилися забирати в селян худобу й зганяти її на майдан біля читальні, Василь метнувся до Володимира Коваля. Кебетливий референт повів справу так, аби Штруц сам забаг побачити Кийданч. Старий австрійський офіцер із глибокою рубцюватою раною на щоці, пам’яткою з Першої світової, прихильно ставився до українців, знав їхні мову і звичаї. А ще, як виявилося згодом, полюбляв український борщ і вареники. Ними й почастували щедро в селі високого начальника з намови Федюка й Коваля. Не обійшлося й без доброї чарки. Довго згадував штрамакуватий австріяк гарну гостину. Селяни ж тішилися врятованою худобою і дякували Всевишньому та невідомим заступникам.

День проголошення у Львові Української Самостійної Соборної Держави Коломия святкувала дуже величаво й урочисто. Святкову Службу Божу правили священики під орудою отця декана Русина на майдані колишнього польського «Сокола». Запросили й мадярських достойників, які здивовано кліпали очима. Проте відчували, що твориться щось ґрандіозне. До Коломиї, мов струмки до бурхливої гірської ріки, стікався святошний люд із ближніх і далеких сіл. Брукованими вулицями лава за лавою дружно марширували хлопці з Покуття й Гуцульщини. Молодечі груди розпирала їм гордість за приналежність до незнищенного українського роду. Гарячі серця їхні пломеніли любов’ю до Вітчизни. На обличчі кожного юнака прочитувалася готовність віддати життя за матір-Україну. Ґаптовані кептарі, чорні байбараки, білі кожухи, зелені крисані, солом’яні брилі, смушеві шапки могутнім потоком пропливали перед очима зачудованих коломийців. Яскраві квіти й дубове листя на головних уборах вносили у войовничі стрункі колони відчуття миру й спокою, а ще – сили, могутнішої за силу зброї. Її дає змонолічений чистими серцями дух, твердий і всепоборний. Справжньою вежею духу, неприступним бойовим бастіоном почувалися того погожого літнього дня українські юнаки на вулицях Коломиї. Їхні полум’яні душі творили велетенську ватру, вогонь якої сягав до небес. Вогонь, що спалює все лихе, зловороже й оздоровлює націю. Люди, освячені гарячим пломенем душ, ставали братами. Побратані священним вогнем ставали і його братами. Тисячі осяйних братів вогню запалять полум’ям своїх чистих душ мільйони. Багато з них згорить в огні офірності нації, щоби освятити шлях грядущим поколінням братів вогню…

Першу злагоджену колону вів Мирослав Харкевич, комендант майбутньої старшинської школи в Коломиї. Організатори святкування мали нарукавні синьо-жовті пов’язки з тризубом і надписом «ОУН». Закінчилося свято чудовим концертом, наче золотокрилі ангели побували в розбурханім місті понад Прутом.

На зміну святам неодмінно приходять будні з їхніми надокучливими щоденними клопотами. ОУН мусила докладати величезних зусиль, аби не допустити в охопленому полум’ям війни краї особистої помсти, що вже вряди-годи траплялося в селах. Наче мухомори в лісі, плодилися групки озброєних грабіжників. Свою чорну справу вершили аґенти НКВД, що їх для цього й лишили московські окупанти. Дати всьому лад могла тільки дужа оружна рука, спрямована холодною тверезою головою.

Екзекутива ОУН вирішила створити старшинську школу. Приміщення шукали недовго. Нещодавно з великого будинку на вулиці Юліуша Словацького забралася військова частина Червоної армії. Казарма була цілком придатна для такого поважного навчального закладу. Відбір до вишкільної сотні проводили суворо й прискіпливо. Набирали студентів, випускників і старшокласників ґімназії, найкращих… Здебільшого курсантами ставали члени або симпатики ОУН. Новостворену сотню розбили на три чоти, командирами яких стали колишній січовий стрілець доктор Степан Іванець, чотар польського війська Микола Григорчук і поручник румунської армії Микола Сухолотюк. Командиром сотні провід ОУН призначив двадцятичотирирічного поручника Степана – Мирослава Харкевича, уродженця Ілинців, що на Снятинщині. Його першим помічником став молодий коломиєць Володимир Тихович.

Розпочався напружений вишкіл. Часу було обмаль, бо німецькі окупанти все більше й більше виказували свій хижий норов. Чималий перелік предметів – руханка, спів, гігієна, перша медична допомога, картографія, зброєзнавство, організація війська, польовий вишкіл, стрільба, стройова підготовка… – вимагав жорсткого навчального розпорядку.

Якось старшинську школу відвідав Леґенда – Іван Климів. Високий провідник розповів курсантам про українсько-німецькі взаємини, арешти провідників і членів ОУН. На прощання попередив про скоре прибуття до Коломиї німців. Леґендарного патріота в грудні сорок другого року замучить у в’язниці на Лонцького кривавий ґестапівський кат Вірллі Вірзінґ. «Я, Іван Климів-Леґенда, член Організації Українських Націоналістів, більше нічого вам не скажу». Ото все, що почули від нього слідчі ґестапо у Львові.

Іван Климів народився 1909 року в Сільці-Белзькому на Львівщині. По закінченню ґімназії вивчав право. З юних літ пов’язав своє життя з ОУН. Переслідували мужнього патріота всі окупанти – польські, німецькі, московські. Неперевершений організатор і конспіратор поєднував у собі надзвичайну відвагу й дивовижну скромність. На всіх постах, що їх довіряла йому Організація, працював наполегливо й самовіддано. Ґестапо призначило дуже високу грошову винагороду за голову члена центрального проводу ОУН Леґенду.

Молодший на два роки Іванів брат Григорій пішов із життя в Бриґідках, не бажаючи носити воляче ярмо, в яке намагалися впрягти наш люд польські окупанти.

Руками україноненависників-поляків ґестапівці влітку 1942 року замордували в страхітливому концтаборі Аушвіц двох братів Бандер – двадцятисемирічного студента Василя й старшого на чотири роки доктора суспільних наук Олександра. Головний кат обох націоналістів Сташек Подкульський трохи згодом дістав за старання належну платню від німців, з якими мордував українських в’язнів. Ґестапівці замучили його так же жорстоко, як до того він мордував своїх жертв.

Біда завжди приходить непрохана. На зміну байдужим до всього і всіх, окрім власної наживи, мадярам до Коломиї 10 серпня 1941 року вступили покорювачі Європи, педантично жорстокі німці. Три дні до того окружний староста крайсгауптман Альбрехт перебрав у Станіславі владу від мадярів, хоча фактично урядував тут Ілля Сем’янчук, який теж склав свої повноваження керівника області.

Чогось нового прибулі з заходу «надлюди» для Галичини, яка стала частиною Генерального губернаторства, не принесли. Гітлерівські пропаґандисти, як і їхні сталінські попередники, користали з польсько-українських незгод. Фюрер посередком Генерального губернатора й руками губернатора дистрикту «Галичина» обсновував збідований край густою адміністративною сіткою. Управління дистрикту поділялося на відділи (гауптабтайлюнґи): внутрішніх справ; праці; харчування й сільського господарства; науки й освіти; фінансовий; правовий; народної освіти й пропаґанди; охорони здоров’я; поштовий; залізниць; лісівничий; будівельну службу.