«Бачу, дорогенька їмость дуже добре маються, — промовила вона солодким голосом. — А ми принесли для пані гостинці. Де можна покласти?»

Я показала Іванці кошика з гостинцями: малиновий сік, грушки, лікувальний мед із гірських трав — усе від тих ґаздів, від яких я для нас завжди купую. І ґалярета з дрібного рожевого винограду (5 кг — один злотий ринський), яку я сама варила.

«То ходіть сюди, до кухні, — весело махнула рукою Іванка. — Добре, що принесли якусь провізію, бо я, правду кажучи, не хотіла йти на ринок, не мала охоти. Чекала, аж отець Йосиф, може, щось би приніс».

«Чи можна десь скинути плащі?» — запитала Аделя. А я вже знала, що всередині вона вся кипить.

Іванка, розгублена, звела брови.

«Е-е-е… Ну прошу, звісно — можна тут, на канапі…»

Вона штовхнула облущені двері і запросила нас увійти.

Лелечко, що там діялось: відразу впало в очі розстелене ліжко, і постіль на ньому справляла враження дуже несвіжої, аж жовтавої — і не знаю, чи то вже мої вигадки, але я відчула спертий недобрий запах, який буває, коли людина довго ходить в тому самому спідньому, без зміни, і страшно пітніє. І спіднє тут було: звисало зі спинок фотеля, лежало під круглим столиком на дерев’яній підлозі: якісь грубі панчохи з продертими п’ятами, зім’яті панталони й сорочки з потемнілими підпахвами й комірами.

А поруч із ліжком — іконостас, свічки, вервички, молитовники.

«Перепрошую вас за безлад, — трохи почервоніла Іванка, від чого стала ще милішою. — Страх, що у мене тут діється. Але я зовсім не надаюсь до ведення господарства — вже покинула навіть старатись. З тим нічого у мене не виходить».

«Ох, ну певно, що так. То було б навіть непристойно. Але їмості треба найняти собі службу», — розмірено це вимовляючи, Аделя примощувала свого плаща на дерев’яному різьбленому стільці, що стояв посеред покою, як розгублений кінь.

Я пильніше розглянулась навколо, намагаючись не зважати на хаос і бруд: помешкання було обставлене красивими меблями в гуцульському стилі — масивними, порядними, з теплої сосни. Дві скрині, шафа з люстром, ліжко, стільці, круглий столик на одній опорі з павукоподібними ніжками, все прикрашене різьбленими візерунками, чорними від втертого у них вугілля: кривульками, пасочками, рєсками, головкатими, деревцями, колосками, сливками, кучерями, ружами, інкрустованими деревом різних порід, білим та блакитним бісером, перламутровими пластинами слонової кістки. На підлозі — ткані килимки, на краю ліжка — кубло з сірого ворсистого ліжника.

Іванка взяла нас із Аделею за лікті і повела на кухню. Всюди, де ми проходили, я зауважувала водночас нестерпні нарости бруду і переповненість народними мотивами, що так незвично контрастувало зі звичними для мене Аделиними смаками.

Тож Аделю тепер, я бачила, нудило страшенно: від того, що шматки сухого болота хрумкотіли під ногами, вдавлені у ворс тканих килимків із френзлями; що в кутках під стелею висіли темні клубки павутини, що ікони й вишиті рушники, які їх прикрашали, вкривав шар сірої пилюки, схожий на шовковисте хутро якоїсь тваринки. Коли ми ввійшли на кухню, навколо нас запурхали сонмища молі, тож я почала розмахувати руками, щоб ці страшні шкідники не летіли в обличчя Аделі. Робила я це, нажахана й похолола: навіть уявити, що на моїй кухні щось такого діялось би, було не те що неможливо — це означало б цілковитий кінець моєї кухні, мого життя й мене самої.

«То я, мабуть, зробила б каву для моїх ласкавих пань», — розгублено посміхаючись і розводячи руками, проказала Іванка. З цього я зрозуміла, що каву наша господиня не зробить.

«Але як же ви живете? — здивувалась я. — Не варите кави?»

«Йосиф варить — відповіла Іванка, шаріючись. — Варить каву, готує їсти, коли має трохи часу. По господарству теж, буває, займається. Але то нечасто».

«Так, так, це можна відразу сказати», — прошепотіла Аделя, тримаючись рукою за груди.

Я ковзнула поглядом по миснику, прикрашеному так гарно випаленим візерунком «дерева життя» і так спотвореному пилюкою і ляпками жиру, і зауважила, що посуд майже увесь був керамічний, полив’яний і, либонь, ніколи не митий.

«То я можу зварити каву», — запропонувала я несміливо, шукаючи поглядом якоїсь ринки, в якій це можна було б зробити.

«Що то у вас тут за немислимі речі!» — вигукнула Аделя, вказуючи рукою на горщики, глечики, миски, горнятка, на п’єц із розписаними кахлями, кожна з яких розповідала окрему історію: про мисливця і оленя, поштаря і музику, про вояка і цісаря.

«Ет, то мій татко з Йосифом так усе зробили, — махнула рукою Іванка і зморщила носика. — Мій татко — парох у Криворівні, хоча мав би бути гончарем чи столяром, бо сидить днями й ночами, крутить круг, мняцкає сиру глину чи по дереву ножем вишиває. Страшна нудота. З Йосифом вони познайомились на якомусь соборчику, тато привезли його до нас, показували всі свої тарелі, вивертали свої скрині — а Йосиф тільки руками сплескував, такий був зачарований; я, почувши, що він закінчує семінарію і якраз шукає майбутню їмость, подумала собі — о, цей у собі має щось велике: може, з ним бодай до міста виберусь. Вибралась. Але що з того — чи ми ходимо до театру, чи ми буваємо десь у товаристві? Нудота й нудота. Як у селі сиділа посеред тих мисників, так і тут», — згірчена, Іванка болісно скривилась.

Я тим часом обстежила все навколо. Знайшла чисту воду у великому глеку («Йосиф нині від криниці приніс», — повідомила Іванка), сполокала над мідницею кілька горняток і тарелів, які видавались мені найчистішими (бо більшість довелось би довго пуцувати й шурувати, гріти до них воду, терти дряпачкою, а як уже говорити по правді — то найкраще все звідси просто було б викинути чи спалити, щоб не розносити чуму, холеру і невідомо яку заразу, що розплодилась у цих зігнилих рештках, які поприлипали до денець, спінились, поросли блакитною та рожевою пліснявою, перетворились на щось таке, чого я ні бачити, ні нюхати не хотіла).