–  Ніякі вони не фашисти! Не бачили нічого, то й мовчіть!

Мене один гер…

–  Хер, – пирскали дівчата.

–  Зовсім не те! Мене один німецький пан – йому років сімдесят, він саме з того покоління… то він віз мене на своєму фольксвагені кілометрів сорок! Йому було не по дорозі! Але він мене підвіз прямо до будинку тьоті Хельги! Ви собі таке можете уявити? Щоб ваш український жлоб і раптом підвіз задурно? А той німець ні пфенінга не взяв!

– І почастував справжньою сосискою, – заходилися дівчата сміхом. – Тою, що між ногами!

– До чого тут сосиски! – вигукувала Емма Карлівна. – Справа не в сосисках! Справа в культурі! Тут ніколи не буде такої культури, як у Німеччині! О, чому я не народилась у Німеччині? Тільки там я відчуваю себе людиною!

Дівчатам бракувало пишномовства для полеміки з Еммою Карлівною. Але на допомогу приходив колишній інженер Юрій Чобіток.

–  Лібе фрау Шварцмільх, – галантно звертався до неї Юрчик, – дозвольте поставити вам нескромне запитання.

В якій Німеччині ви б хотіли жити? За Бісмарка? За Вільгельма Другого? За Веймарської республіки? За Гінденбурґа, коли в Німеччині був голод, так, голод, згадайте хоча б вашого співвітчизника Ремарка? За незабутнього Адольфа Алоїзича? Чи в повоєнній Тризонії, коли вся Європа плювала німцям у лице, а німецький патріотизм виявлявся у тому, щоб утертися і мовчати? Я дам відповідь за вас, лібе фрау Шварцмільх. Ви б хотіли жити у сучасній заможній Німеччині. Але чому не у Франції, Швеції чи не у Бельгії? Там теж справжні сосиски!

Тут Еммі Карлівні бракувало аргументів для цивілізованої дискусії, і вона починала безпорадно кричати:

–  Ви знаєте, Юро, скільки отримує на день людина вашого рівня у Німеччині? Які у неї перспективи? А які перспективи у вас?

–  Ви говорите загальні місця, Еммо Карлівно. Про це пишуть в газетах. Як на мене, рот варто розкривати для того, щоб сказати те, про що ніхто не знає, – посміхався Юра Чобіток.

–  Гаразд, я скажу про те, чого ви не знаєте, я скажу! – верещала Емма Карлівна, – я була в Німеччині у басейні!

–  Ми теж бували у басейнах!

–  У кахляній калюжі, що смердить хлоркою? А я була у ванні джакузі! Ви хоча б чули, що воно таке? Ти весь сидиш у бульбашках! А навколо бігають негри і носять соки! Ось вам усім! А у вас і води вдома нема!

Та хай що б говорила Емма Карлівна, треба було жити, а життя не було. Олена добре пам'ятає, як на Святошинському ринку їй важили три «несправжні» сосиски, і все не виходило на ті гроші, що були затиснуті в її кулаці, і продавщиця нарешті брутально вилаяла її і кинула злощасні сосиски у ящик позаду себе, і сказала, що більше не буде обслуговувати таких покупців. То була остання крапля. А потім було оголошення про роботу за кордоном. У Німеччині. Їй безкоштовно зробили паспорт і візу. Потім вона відробляла.

На околиці міста Блюменфельд. Казково гарне місто. Все старовинне, з білого каменю. Бордель був на околиці неподалік від траси («Як-кі в них автобани! Це казка, казка!» – стогнала, як під мужиком, Емма Карлівна). Культурні, відгодовані справжніми сосисками німаки замовляли дівок до автомобіля. Вона працювала, а охоронець підсвічував ліхтариком. О, мій Боже, в них усіх було руде волосся, о те руде волосся, смердюче руде волосcя на червоному гарячому тілі. … Психоаналітик Меврау розповіла Ремкові про руде волосся, але вона не могла докопатися, яку роль відіграла в цій справі Емма Карлівна. Там, у Німеччині, Олена згадувала Емму Карлівну мало не щодня. Вона кусала кулаки і подумки кричала до комірниці: ось вони, ваші цивілізовані німці, чому вони не сплять зі своїми фрау, чому ходять сюди, до російських путан, чому намагаються піти не заплативши?! Вас би так в усі місця, лицем в руде волосся, ще раз, ще раз, насолоджуйтесь, відчувайте себе людиною, це ж вам не хохли, Еммо Карлівно, це ваші чистопородні фріци, і щоб вам теж платили через раз! І вона чула, як Емма Карлівна верещала у відповідь: не треба було ставати повією, Олено! Якщо вже пішла цією доріжкою, тут тобі буде і по пиці, і в пику, а ти ще хочеш, щоб тобі регулярно виплачували зарплатню!..

ЧИ МОЖНА НЕ ПЛАТИТИ ПОВІЇ? Це щоденне питання, яке поставало перед нею в усій його злободенності, виростало для Олени Драган до масштабів метафізики.

Якби протягом цих трьох років вона отримала ВСІ свої гроші, то, навіть сплативши податки, могла би модернізувати фабрику і зробити її прибутковою – Юра Чобіток розповідав їй, скільки для цього треба тисяч умовних одиниць. А вона, коли вже працювала в Антверпені, куди брали тільки дівчат з досвідом, мала лише тисячу дойчмарок і декілька тисяч бельгійських франків, вони так і лишилися в її шафці, ті криваві гроші, облиті слізьми і спермою. А скільки її грошей лишилося у тих, хто підкладав її під цивілізованих громадян Західної Європи! А скільки недоплатили самі цивілізовані громадяни, бо їм можна усе, навіть не платити за послуги, які отримали… – Її дуже мучить те, що їй багато недоплатили, – пояснювала Ремкові психоаналітичка Хетцель, – якби вона прийшла до вас з грошима, які заробила, то не відчувала би себе настільки неповноцінною. І тисячу дойчмарок і 15 тисяч бельгійських франків у Біблії в її шафці, вона часто говорить про них. Може, ви би зробили спробу забрати їх у її колишніх хазяїв?

Ремко пам'ятав, як важко було вирвати Оленин паспорт…

–  Облиш ті гроші… Ті люди повелися з тобою дуже негарно. Але Меврау Хетцель каже, що ти про все забудеш, – заспокоював Ремко Олену.

Олена починала потроху розуміти мову. Їхнє спілкування поволі переставало нагадувати діалог принца й Елізи з казки Андерсена «Дикі лебеді». Вони обидва в дитинстві любили цю казку. То був перший момент особливого порозуміння між ними, коли обидва одночасно порівняли себе з тими казковими героями. Він навіть приніс їй мультик «Дикі лебеді» і прокрутив на відео. І вона усміхалася. Чи думав він колись, що настане день, і він радітиме з усмішки повії? Ремко мимоволі відчув гордість від того, що живе у вільній країні, де ніхто не заборонить йому одружитися з тією жінкою, з якою хочеться. … Іде дощ. Настало літо, але ніяк не вдається вечеряти у садку. Вона вже кілька днів не плаче вночі. Ремко відчував, що Олена щось хоче сказати. І раптом таки сказала! Плутаючи дієвідміни і часи, але він зрозумів! Вона попросила його більше не возити її до Меврау Хетцель. Ця пані залазить в неї так глибоко, як і ВОНИ, тільки не туди, – вона показала, – а сюди, – вона вказала на серце. Так, так, звичайно! – зрадів він. У них тепер і так все буде гаразд! Вони більше не поїдуть до лікарки!

Вони стоять поряд біля дощового вікна і дивляться на тьмяний Антверпен. Олена вперше вдячно схилила голову йому на плече, а потім нагло відсахнулася. Але він щасливий, і він уперше легенько поклав їй руку на плече, і вона не здригнулася. Ще трошки, і вони стануть справжнім подружжям, і в них буде дитина. А вона полегшено думала про те, що дасть Бог, Ремко не добереться до найстрашнішої таємниці на дні її долі.

А там, на тому дні, була не Емма Карлівна з її примітивною апологією німецького способу життя, а її вправний опонент Юрко Чобіток. Саме він привів на фабрику випускницю середньої школи Оленку Драган. Тоді були надії, що підприємство переорієнтується, перепрофілюється і запрацює на повну потужність, засипаючи своїм унікальним товаром всю Україну, а далі буде видно. Але справа не пішла, і виявилося, що Емма Карлівна мала рацію: в цій країні все тільки іржавіє і смердить сечею.