І Ката подула.

Київ. Амстердам. Сінгапур. Джакарта. Джокджакарта. До болю знайомий маршрут. Таксівка. Рожево-цегляний будинок Майнеса. Все довкола нього в підозрілому порядку. Таки не збрехав – живе з бабою. Мені ніколи не вдавалося запам'ятати, коли полити які квіти і де протерти пилюку. Коли я тут швендяла, в нас були слуги. Майнес казав, що звільнив їх після мого від'їзду – однаково тут більше нікому розводити срачі.

Підходжу до дверей. Тихо. Серце зараз вискочить у рот і головне його вчасно ковтнути назад. Стукаю. Слухаю. Тихо. Чорними дверима пробігає напівпрозора ящірка. Більше мені не хочеться стукати. Я зітхаю, скидаю на землю наплічника, дістаю свою Естес, сідаю на бамбукову бамбетлю. Слава запопадливому Майнесу – завжди лишає крісло на веранді.

Минає година, дві, три. Починаю вже думати про таксі і готелик. Або й аеропорт. Але вже пізно, очі злипаються, індонезійською я розмовляю слабо, та й таксистів у цій глухомані бачили хіба що на картинках… слова в голові заплітаються, мням-ням… Коротше, мене вирубає. Сниться мені якесь озеро, мутний ставок, Аскольд, що хоче затягнути мене купатися, я противлюся йому, не встигаю на свій потяг. Вириваюся… Він поплескує мене по плечі й кличе на ім'я: «Ката. Ката!»

Перепливаю в іншу площину. Пика на наплічнику. Наплічник підозріло нічим не смердить. Видно, поклала шкарпетки десь глибоко вниз, думаю я. Хоча ні, знову думаю я, в мене ж не смердять шкарпетки. Вже й не знаю, чому. Все це я думаю дуже швидко, бо вже за мить бачу кілька недозрілих манґо на слабкому невисокому дереві. Відтак його від мене закриває чорна округла пляма, що мало-помалу перетворюється на лице. Жіноче лице з великими лискучими очима й великими лискучими зубами (очі чорні, зуби білі), а понад зубами рожевіє м'яско.

– Здрастуй, Сінто, – роздупляюсь я. Відтак стаю зовсім коректна:

– Хелло.

(Ну, нема в них свого власного неформального «Привіта». Знаю тільки, що селюки сказали би «Маrі, ‘bu [20] », а в місті вибрали би щось з-поміж «раgі», «sіаng», «sоrе» і «malam» [21] , залежно від частини доби. Я ж надто сонна, щоби в цьому розбиратися).

– Хай! – відповідає Сінта.

– Найс сюрпрайз… – долинає не надто щасливий голос Майнеса.

– Шо найс, то найс, – відповідаю я. Дивним чином сон зняв із мене будь-яке хвилювання. Я встаю з лавочки й по черзі їх обіймаю. Від Сінти пахне солодкавими парфумами і потом, від Майнеса просто потом.

– Риrе stuff [22] . – констатую я і він не добирає, до чого це. Майнес ніколи не користується афтершейвом – у нього просто ледь-ледь росте борода. Та й та, що росте, виростає трикольорова. Мені подобається. А він шкребе її сухим ножем.

– Ласкаво прошу до мого дому! – Майнес робить смішну міну й жестом запрошує нас увійти, перед тим трохи потикавши ключем у замку. Сінта пропускає мене вперед. Дивно, чому вона не поводить себе по-хазяйськи. Живе ж тут. Садок підливає. Манго там, папайю, чілі, вазонки ці різноманітні на веранді. Гарненький будиночок. Гарненька жіночка. Мені би таку.

В хаті також усе чисто й просторо. Ніби гра в пустоту Довгий коридор, приглушене світло в кінці нього, щось ніби дихає на тебе прохолодою з того дальнього кутка. Прості бамбукові стільці. Прості чорні столи з простими сиротканими серветками на них. Щось дуже дивне в цьому домі.

– Just а реrfect dау [23] … -долинає з задньої кімнати. То Майнес ввімкнув музику. Знову Лу Рід зі своїми знаковими для мене словами -щоразу, коли чую їх, опиняюся на порозі нового життєвого періоду. Чим старшою я стаю, тим частіше випадково чую цю пісню. Я ніколи не купляла собі цього альбому.

– Ти не голодна? Ми поїли у варонгу [24] …

– Чесно? Голодна. – Мені просто було цікаво, хто з них буде для мене готувати. Готував Майнес. Ну от, нічого цікавого – салат із рисових макаронів з авокадо, тофу й чілі. Зате смачно.

Я пожерла і подякувала. Відтак почала з ними жити.

Дивно, що найдурнуватіші, здавалося би, речі, при описі втрачають свою дурнуватість. Ба навіть стають нецікавими для запису. Та все ж ми робимо зусилля й описуємо їх: у щоденниках, і-мейлах друзям, статтях, книжках чи sms-ах. Хтось навіть малює чи плете шкарпетки на цю тему. (Гм, останнє – непогана ідея для наївного мистецтва. Хоча навряд чи такі події стаються з чистої наївності. Ех, як же! не стає. Ерленде Луе [25] , порятуй нас!)

Найнезручніше з усіх нас почувався Майнес Сінті було на мене наплювати, а я більшість часу проводила за комп'ютером, рятуючим від своїх журнальних дедлайнів. Втім, я постійно думала про неї. Вона, гадаю, також. Тої му ми час від часу з'їжджали на пусті балачки про се – про те. Згодом до них почав долучатися й Майнес. Після трьох днів повного ступору й непорозуміння ми нарешті сходили в кіно. Там бігали півметрові щурі й мастурбували на задніх рядах місцеві тінейджери. В одному з двох існуючих міських кінотеатри показували «еротику» – заляканих дівчат у мокрому напівпрозорому одязі. Ми з Сінтою були єдиними жінками.

– Пішли звідси нафіг! – я душилася зо сміху і не хотіла ображати високих чуттів мастурбантів.

– Пішли. Візьмемо що-небудь в прокаті.

– І перед тим – пожерти.

Ок? – дивні напади голоду. Трапляється зі мною тільки коли я в Азії.

– Ок.

Вони намилилися до варонгу, але я що сили потягла всіх до т.зв. розкішного ресторану. Наполягла на своєму башлянні за трьох. Майнес назвав мене Sugar Daddy [26] . Я іронічно посміхнулася. Ніхто цього не бачив у темряві.