— Так ось як воно, виявляється! — тільки і встиг сказати Лянґе. У голові в нього стрімко вкладалася картина, що ставала чимраз більшою, панорамнішою: він зрозумів, як за незбагненним промислом змінюються технологічні уклади, як змінюється знання, як плавно змінюються цінності й мотивації людей, дедалі сильніше розпалюючи в серці вогонь бажання. І за оскалом, що потроху відкривався йому, він почав убачати перехняблене обличчя Адама, і Адам був чимось іншим, ніж він гадав до цього, — Адам дивився на нього з очей кожної людини, кожнісінької особистості, простягаючись в обидва боки — в минуле і майбутнє, Адам був тут, і він сам був часткою Адама, він виявив, що всі, кого він знає, — споріднені цими глибинними генетичними зв’язками, які тягнуться від незапам’ятних часів і які ніколи не перервуться в майбутньому.

— Господи, Ти всюди! — Лянґе склав руки в молитві, зачудований. Усе, що він бачив навколо себе, було виліплено руками тисячоликого, тисячоокого Адама, що простягався на нескінченність у минуле і на нескінченність у майбутнє, і основою для ліпнини був Сам Господь, який дав Себе Адамові, бажаючи вдоволити бажання його голодного серця. Лянґе упав навколішки, спостерігаючи, як перед ним освячується нутро буття. А далі він зрозумів, що насправді не було ніякого Адама, ніякого єдиного чоловіка — завжди був він і Бог, і щоразу Господь приходив саме до нього, наче запитуючи: Чи тепер ти вже наситився, чи тепер досить тобі? Тож коли Лянґе побачив, що все пов’язано, і все є Богом, він зрозумів, чому так лагідно, а водночас насмішкувато дивився на нього Штукенгайзен — адже Сам Господь нікуди не дівався від Адама, а лиш Адам відвертав своє обличчя від Бога. Все було Богом. Не було нікого, крім Нього, і Він був усім. І Лянґе зрозумів, що він більше не має сил обманювати себе, більше не може бути тим, ким упродовж усього життя вважав себе — школярем, потім студентом, потім аспірантом Лянґе, сином і чоловіком, австрійцем, мовознавцем, хорошим громадянином, платником податків і читачем газет, власником європейського паспорта і членом клубу історичної реконструкції «Хоббіт». Він не міг більше бути тим, хто хоче чогось, бо хотіти чогось ще було смішно, і не міг більше бути тим, хто ненавидить, бо не було більше кого ненавидіти. Не було більше гідного заняття, не було більше чого боятися. Тепер він знав — він ніколи не помре, бо ніколи не народжувався. Не було більше того, що слід пізнавати понад те, і не було що забувати. Не було місця, куди можна було би померти, і не було місця, куди можна було би народитися — скрізь був тільки Господь. Він лагідно усміхався Лянґе, увесь цей час Він постійно був поруч, і завжди буде поруч, завжди підтримуватиме його, навіть якщо Лянґе захоче зараз сказати собі, що нічого такого не було, і спробувати вдати, що все це — його фантазії. В голові у нього більше не залишилося темного місця, куди можна було б утекти і фантазувати — тепер усе світилося знанням повсюдної присутності Господа, і він знав, що вони з Господом разом завжди, і Він — його найкращий друг, це вічна дружба — полум’я та іскри, океану та краплини, пана над панами і слуги всіх слуг.

— Господи, — звернувся Лянґе, і сльози накотили йому на очі. — Невже Ти прийшов сюди заради мене? Чому я не відчуваю вдячності? Чому моє серце таке тверде?

І крик болю, схожий на стогін пораненої тварини, вирвався у нього з грудей.

Раптом щось почало згортатися. Лянґе відчув, як зникає надприродно тонке світло, зникає потойбічний легіт і відчуття піднесеності. Далі речі знову стали звиклими речами. Лянґе спробував іще раз прогледіти їхній суворий зв’язок, однак ані сліду більше поєднаності в одну ґірлянду, де все, що є, нанизано на нитку, мовби коралі.

Мов очманілий, Лянґе почав ходити по хаті, з ванни до кухні, з кухні до вітальні, аби зрозуміти, що трапилося. Побожну простоту розуму починало знову заповнювати місиво незрозумілих думок, і тепер Лянґе точно знав, на чиїй він стороні — точно не на стороні тої плісняви повсякденності, що зараз нею знову обростає його свідомість. Він не знав, що йому робити — падати на коліна і дерти собі обличчя чи битися головою об стіну — однаково все видавалося не тим, не підхожим, чужим йому за природою. Як йому дістатися назад, до того світла?

Лянґе відчув, що груди його починає переповнювати розпука. Він розумів усе, а водночас не розумів нічого. Щойно все було осяяно світлом Божим, а тепер знову все старе і марне, тварне і смертне, пронизане духом відділеності та гріха. Лянґе завив, наче тварина, і кров його захолола в жилах від власного голосу. Він відчував, як волосся стоїть сторчма на голові та як напружилася вся шкіра в передчутті чуда, але чудо було десь там. Десь дуже далеко, і десь тут, поруч. Всередині всіх речей, і містило всі речі в собі. І Лянґе не знав, як йому бути в цьому осерді творіння — і він, мов п’яний, і вже напевне збавлений глузду, сів на кухні, спершись до стіни, і почав читати біографію Штукенгайзена. Ще раз, від початку, уважно промовляючи про себе кожне слово, починаючи від моменту народження і до описань дивних похорон, і далі, читаючи одкровення Чиж-Вишенського з його апокаліптичним баченням майбутнього.

На ранок, прокинувшись на кухні, він відчув необхідність розкаятися. Він узяв до рук комп’ютер і заглибився у Фейсбук, надсилаючи десятки листів із проханнями пробачити його і пробачити йому. Не читаючи здивованих листів-відповідей, він наближався до того, аби написати листа Андреа.

«Люба Андреа! Пробач, що не зміг скласти тобі компанії на цьому життєвому шляху. Іноді люди сходяться, а іноді — ні, й лише Богові відомо, чому так стається. Ти обрала собі свій шлях, і я буду щасливий, якщо на ньому ти зможеш зустріти Єдиного, не того, за котрого ти могла би вийти заміж чи народити дітей, а Того справжнього Єдиного, котрий Один лише поправді та є. Не тримаю на тебе зла, прощаю тобі, прости і ти мені, коли що було не так. З любов’ю, Стефан».

Насамкінець він зателефонував мамі. Він не збирався вдаватися в подробиці, лише сказав, щоби мама не хвилювалася за нього, у нього вже все добре, він одужав, бо, слід визнати, справді сильно хворів останній час. Але тепер уже все добре, він одужав.

Надвечір Лянґе, відчуваючи дивну потребу закрити старе життя якимось визначальним вчинком, розпалив вогонь у п’єці та почав вкладати в нього всі нотатки, що були ним зроблені з дослідження загадкової постаті Себастьяна Штукенгайзена. Йому захотілося залишити принаймні портрети. Але щось казало йому, що він мусить відв’язати себе геть і повністю, аби могти поплисти, як човен, у відкрите море. Він, признатися, таки залишив складений учетверо портрет Штукенгайзена з ланню — поклав його собі до нагрудної кишені. Все інше віддав вогневі та, скріпивши серце, попрощався з усім, що хотів іще зробити, але не встиг.

Смеркалося, коли він вийшов із дому. Була відлига, падав препаскудний львівський дощ зі снігом, але Лянґе відчував полегшення. То була якнайкраща погода для нього. Йдучи вулицею, котрою колись прогулювався Штукенгайзен зі своїм приятелем Чиж-Вишенським, він побачив, що все навколо — будинки, вулиці, бруківка, крім того, що були освічені ліхатрями, світилися тихим власним світлом. За ними, за знайомими ліхтарями, бруківкою і домами, неначе дійсність за правдоподібним сном, проступало щось нове — нове і добре знайоме водночас. Лянґе відчув, що радість підіймається в його серці, як шумке вино.