Цього він іще не розумів. У нього було вже все, про що міг мріяти хлопець із робітничих районів — він заробляв нереальну, за його мірками, купу грошей, навчаючи людей тому, в чому був асом і що любив понад усе — в катанні на дошці. Він витрачав скажені, за мірками його батьків, гроші на серфи. Сама лише дошка коштувала штуку зелених, і її вистачало, скажемо прямо, на сезон. Недешевий вид спорту, Раскатов тут повністю погоджувався, і все ж таки він міг дозволити собі їхати на зиму в Таїланд, на Ко Самуї. На весну ж повертався до Одеси, щоби зустрітися з корешами і загудіти на пару тижнів, забратися кудись на Тарханкут і провести кілька веселих деньків там. Він не хотів від життя багато — лише можливості подорожувати там, де йому праглося, мати добрі дошки для катання, мати що їсти і де переночувати. Навіть одяг був йому не так уже й потрібен — там, де він провів більшу частину свого життя, потребу в одязі було зведено до мінімуму.

Раскатов був, що й казати, щасливою людиною! Саме щоб увіковічнити це відчуття, він і всамітнився за ноутбуком, оформлюючи свою сторінку на Фейсбуці. До нього вже почали надходити запрошення на дружбу, і серед них було чимало симпатичних молодих осіб, які бажали опанувати вітер. Раскатов обожнював свою стихію.

Докуривши «Клеопатру» (на рамадан у дахабських крамницях наступав дивний, майже блокадний стан — припинили завозити палені «Мальборо» та «Елем», залишивши тільки один вид тютюну — страшні, немов ядерний вибух, сигарети, що їх бедуїни звали «Ґліубадра»), Раскатов витягнувся у плетеному фотелі. Чого йому хотілося? Може, піти на свіжі соки в місцеву джусівню? Випити густої гуави, або свіжого манго, або соку з цукрової тростини, дешевого, зате холодного і смачного?

Скоро, можливо за тиждень, мала приїхати його дівчина, Аля, і тоді у нього не виникатиме питань, що робити. Раскатова засмучував факт, що дівчата настільки зв’язували його. З ними було складно, одначе без них неможливо. Навіть Аля, його чарівний білет у невідоме майбуття... Навіщо я тебе так люблю, Алю? — питав він подумки, збираючись написати їй листа.

У мечеті, що була за сусіднім будинком, закінчився обідній намаз, про що й сповістив на всю околицю старий, тріскучий гучномовець.

Расказов зрозумів, куди він хоче піти насправді. Він хоче піти провідати свого нового товариша, Артьома.

Артьом жив у великому бедуїнському будинку посеред Асали. Весь другий поверх аж до вересня належав йому. Власне, поверх був не те, щоби великий — кухонька, спальня і щось на кшталт вітальні, завішаної зображеннями тантричних символів та Будд, що залишилися від попередніх власників. Найбільшим багатством другого поверху цього будинку була велика тераса. Серфери, що свого часу мешкали тут, обладнали все, як завжди, зі смаком і комфортом. Ця публіка розумілася на відпочинку, цінувала добрий лаунж і вміла його створювати. Вони не любили одного — коли їм обламують кайф. Коли їм не обламували кайфу, серфери були напрочуд милими людьми, дбайливо ставилися до речей та обов’язково майстрували щось із залишків розтрощених віндсерфів — крісла, лежаки, сушилки для білизни.

З другого поверху відкривався чудовий краєвид на Асалу. Пласкі дахи одноповерхових домів, залиті сліпучим сонцем, обриси пальм, що завмерли в липневій спеці, наче кадр, вирізаний з кінофільму, лазурна смужка Акабської затоки і теракотове пасмо гір на протилежному березі, який належав саудитам. Недобудована мечеть додавала пейзажеві деякої інопланетності й нагадувала ландшафти із «Зоряних воєн».

Артьом, рятуючись від спеки, лежав під очеретяним навісом на матраці та працював за комп’ю­тером. Останні тижні, відколи настала справжня спека, залишатись у приміщенні не було змоги, навіть попри ввімкнені вентилятори. На шкільній дошці в «Нірвані» — ресторанчику і дайв-центрі на набережній — щодня записували температуру води і повітря, й останні дні градус повітря ріс і ріс, наближаючись до позначки плюс 45. Над пустелею, позначеною ламаними кривими гір, стояла особлива, вібруюча тиша.

— Привіт, старий, що робиш? — гукнув Родіон Артьому, підіймаючись до нього на другий поверх.

— Хронокосмос.

— Що?

Артьом упав головою в матрас і звідти повторив щось.

— Я приніс диню. Будеш диню?

Артьом відірвав голову від матраца, подивився на диню і знов упав обличчям в гаряче забуття.

— Зараз, — врешті сказав він і почав підійматися. Спека чавила капітально, і Раскатов поскорше сховався від сонця в затінок кухні.

На кухні в Артьома панував такий самий парубоцький безлад, що і в будинку Раскатова. Між пакетами з бедуїнським хлібом, пачкою фети і відкритою банкою хумусу валялася фольга для куріння і власне сам курильний матеріал. Банани в’яло виглядали з закутків кухні, немов жертви невідомого ще науці передозу.

— Як справи? — спитав Артьом, повертаючись із ванної з мокрою головою. За останній місяць у нього відросла борода, і Артьом мало нагадував того життєрадісного юнака, якого Раскатову пощастило зустріти якось вранці на набережній Асали. Артьом ішов тоді у своєму незмінному капелюхові, якого він не знімав від часів мандрівок Тибетом, і перше, що він спитав у Раскатова, це чи вміє Раскатов грати музику. Раскатов сказав, що трохи вміє грати на гітарі, Артьом відповів, із жалем, що на гітарі сам уміє, він шукав клавішника у нову групу, що грала дабстеп.

— Нормуль справи, — повідомив Раскатов. — Аля приїжджає за тиждень.

— Це твоя дівчина?

— Та.

— Будете одружуватися? — спитав Артьом, заливаючи окропом каркаде.

— Одружуватись? Я ще якось про це не думав... Не дуже то й хотілося б.

— Ну, ти її любиш?

— Ти ставиш надто прямі запитання.

— Тому що в усьому потрібно доходити до істини. Як ти інакше дійдеш до істини, не ставлячи прямих запитань? — спитав Артьом серйозно, дивлячись на нього з-під капелюха, якого вже встиг натягти на себе.