Але так чи інакше день котився до свого логічного завершення. Щоправда, котився, як повітряна кулька: нерівно, хитаючись із боку в бік, часом затримуючись і лише після недовгого вагання рушаючи далі. Варшаву огорнули сірі вологі сутінки, у яких вулиці спочатку втопилися, а потім випірнули з імлистого міського дна, виблискуючи неонами реклам і жовтим теплим світлом вікон у будинках. Район Праги першим узяв на себе цей удар по темряві: спочатку десь у передмісті освітилася електростанція, за нею – околиці вокзалу, потім хвиля світла пробігла всією Прагою, не оминаючи практично жодного закамарку, далі перекинулася трьома мостами через Віслу і всією радісною хвилею обрушилася на квартали Старого Міста, вщент розбиваючи темінь, витискаючи її далі на захід, у нерухомі засніжені поля, залишаючи тільки несподівані уламки десь в особливо старих і тісних подвір’ях. Варшава затремтіла, освітлена й прекрасна, від тупотіння диких звірів, що, зануджені, виривалися з офісів і тісних квартир на водопій до кнайп, кав’ярень, засніжених площ і гостинних помешкань своїх друзів.

Роман відчув ці магічні вібрації, бачив цю хвилю світла на власні очі, вона пробила йому грудну клітку, перекрутила все всередині, і його раптом також потягло надвір, несамовито захотілося змішатися з цим натовпом і приєднатися до карнавалу, вдягнувши маску, за якою ніхто не впізнає. Та, власне, і впізнавати не було кому, окрім Аґнєшки. Він знову нетерпляче поглянув на годинник – залишалося ще п’ятнадцять хвилин. Олена задрімала в кріслі, і Роман не став будити, просто поставив поруч із нею програвач, підсунув також стосик платівок, узяв навмання одну з них – якусь класику, він не надто на ній розумівся – й увімкнув. У кімнаті залунали щемкі скрипки, підтримувані звуками фортепіано, і Олена всміхнулася уві сні. Роман відрегулював гучність, поцілував Оленчину долоню і підійшов до вікна. Внизу, біля входу до під’їзду, тупцяла на місці Аґнєшка, начебто пританцьовуючи у світлі ліхтаря під мелодію, яку сама собі наспівувала. «Уже йду, йду», – подумав Роман, швидко взувся, клацнув замком і потупотів сходами на вулицю.

Аґнєшка Кохановська любила іриски. Це не була основна риса, але, скільки вона себе пам'ятала, коли комусь представляли або просто розповідали про неї, то казали: «Це Аґнєшка. Вона любить іриски». І цього було достатньо. її ніхто ніколи ні про що більше не розпитував, начебто любов до маленьких солодких і в'язких цукерок пояснювала абсолютно все. Звісно, потім багаж пізнань про Аґнєщині страхи, бажання та зацікавлення в співбесідника суттєво поповнювався, але знання про іриски вистачало на перший час. І навіть зараз, коли з малого дівчати поступово перетворилася на зрілу, досвідчену жінку, яку вже тільки вибрані люди називали на ім'я чи жартома на прізвище, а більшість, звертаючись до неї, додавали «пані», ця доросла дитина й досі мала у всіх можливих та неможливих кишеньках, шпаринках і підкладках потаємні запаси ірисок.

Вона вже й забула, зі скількома чоловіками розсталася через те, що вони висміювали її пристрасть. Спочатку це кожного з них тішило, вони одноманітно і банально жартували на тему того, що від ірисок шкіра Аґнєшки стала солодка й приємна. І хоч вона справді мала солодкаву шкіру, особливо на зап’ястях і внутрішньому боці стегон, трохи вище від колін, зауваження з часом набили їй таку оскомину, що кожен наступний хлопець, який, побачивши, як вона наминає іриски, казав щось про її солодку шкіру, моментально посилався до біса, і в житті наставала нова фаза активного пошуку. Урешті-решт одного дня Аґнєшка визнала, що кинути чергового коханця через цукерки вона може легко і невимушено, а перестати їсти іриски – ні. Це суттєво ускладнило й без того нелегкі стосунки з протилежною статтю, натомість чітко, чорним по білому, викреслило в характері кілька гострих, як ножі, звичок, наштрикнувшись на які, вижити з нею зуміла б лише до кінця віддана істота. Крім ірисок, це були книги й коти.

– Мене звати Аґнєшка. Я люблю іриски. А ще я люблю книги і котів, – повідомила вона черговому залицяльнику, – здається, його звали Яцеком, – що клеївся до неї в якомусь варшавському барі.

– Солодке, книжки і коти? Ой, це так мило! – пожвавився той.

– Ти в цьому впевнений? – іронічно спитала Аґнєшка, прикурюючи від простягнутої Яцеком запальнички.

– Так, а що тут такого? Я сам це все люблю, – пояснив він.

– А, ну гаразд, приємно познайомитися, – підсумувала вона, замовляючи пиво.

Той хлопець виявився витривалішим, ніж вона думала. Жив із нею цілих півтора місяці, але врешті втік одного ранку з її помешкання на Зомбковській, навпроти старої алкогольної фабрики Конесера, не залишивши навіть записки. Солодкого виявилося забагато. Він не міг повірити очам. Кохановська витрачала на іриски цілі статки. Книжок було стільки, що він одного разу зламав собі щиколотку, перечепившись через стоси на підлозі, коли прямував до душу від ліжка, на якому розкинулася викохана Аґнєшка. А її уособлення любові до котів – нахабний здоровенний Пілсудський – постійно паскудив йому на одяг й у взуття, а також лягав між ними вночі і настирно штовхав кавалера-невдаху до краю канапи, звідки той ближче до ранку грюкався з матюками.

– Викинь цього драного кота! – мало не щоранку кричав він їй із підлоги, потираючи забиті місця, але Аґнєшка заспано розверталася до стінки, а Пілсудський лягав біля неї й муркотів у спину.

– Милий, я тебе місяць знаю, а його вже давно-давно, здається, усе життя, – спокійно пояснювала потім Аґнєшка за сніданком, – і одного дня ти звалиш, не залишивши по собі нічого, а він нікуди не звалить, хіба я колись винесу в коробці з-під взуття і закопаю тут, на внутрішньому подвір’ї. Тому я прошу, дорогий, давай не будемо порушувати цю тему, тобі тут не світить.

– Ну а як же… – розгублено починав був «милий і дорогий», але замовкав.

Пілсудський у такі моменти посміхався йому особливо хижо й однозначно. Невдовзі сталося так, як і прогнозувала Аґнєшка, – той, чийого імені вона і не запам’ятала, втік, а Пілсудський надалі жив із нею.

Історія появи цього котяри в житті Аґнєшки прозаїчна й проста. Одного разу, років сім-вісім тому, коли вона ще не визначилася чітко з місцем чоловіків у своєму житті, їй зробили боляче. Вона мало не цілими днями ходила тоді рідним районом Варшави, вимокаючи до нитки під квітневим дощем, сподіваючись захворіти і вмерти. Кохановська, як і більшість схильних до творчості людей у її віці, впивалася цією трагедією. Це нещастя робило її щасливою від усвідомлення того, що вона вміє так гостро, щиро й глибоко відчувати. Вона пила свою самотність і своє розставання, просто-таки купалася в них, не беручи до уваги все те, що відбувалося у світі за межами особистої драми, і планувала прожити так решту життя – болісною й чутливою.