Роман так довго дивився вгору, аж заніміла шия. Він покрутив головою й озирнувся, шукаючи поглядом Олену, щоб їй усе розповісти. Але розворот вийшов незграбний, Роман плечем добряче зачепив жінку, яка швидко йшла з боку Ринкової площі. Від удару пані завалилася навзнак і тепер вибиралася із замету, намагаючись зрозуміти, що це було. Побачила Романа – і в очах її застрибали блискавки.

«Чудово мене зустрічає Європа: пограбували, грошей нуль, морда побита, жити нема де, зимно, а ще й зараз ця пані заверещить на все місто, і ми з Оленкою замість потяга на Прагу, що рушає за годину, маємо всі шанси зустріти цю ніч у поліцейському відділку», – думав Роман, поки полька хапалася за його простягнену руку й підводилася зі снігу. Вона справді збиралася верещати, обличчя виражало чисту й безумовну лють. Блискавки з очей перескочили на вуста, і жінка вже набрала була повні груди повітря, аж тут Роман стиснув їй руку – делікатно, але переконливо – і тихо заговорив, майже зашепотів:

– Послухайте, пані, я дуже-дуже перепрошую, правда. Мені прикро, що так вийшло, я не хотів завдати ні якої шкоди, я вас просто не бачив. Вибачте, якщо зробив боляче або неприємно, це збіг обставин. Будь ласка, не зчиняйте ґвалту, я і так маю величезні проблеми, і якщо до них іще додастеся ви, мене це може добити. Добре?

Десь на середині цієї вишуканої промови Роман збагнув, що жінка ні слова не зрозуміє, бо він за звичкою говорить українською й навіть не спробував перейти на свій неоковирний English. Від цієї думки хлопець аж похолов. Проте полька слухала його уважно, ніби пригадуючи щось, маска люті нечутно відлетіла кудись убік, і під нею проявилися доволі приємні риси обличчя.

– Гаразд? – перепитав.

Невпевнено всміхнувся їй, але згадав, що має побите лице, і потупився. Сніг, який вона досі не струсила з джинсів, подекуди розтав і розійшовся темними плямами. «Вона має теплі стегна», – майнуло в голові в Романа, а слідом за цим: «Чччорт, про що це я?!»

Він підвів очі й подивився на неї питально, мовляв, то що, я піду вже?… Полька нарешті заговорила:

– Ви українець?

– Що?! – мало не закричав Роман. – Чорт забирай, ви мене розумієте?

– Так, розумію. Будь ласка, не згадуйте диявола, адже сьогодні вечір перед Різдвом Христовим…

– Добре, добре, вибачте! У мене величезні проблеми, а я не знаю польської мови і, правду кажучи, перебуваю в цілковитому відчаї зараз.

– А що сталося? Я можу чимось допомогти?

Вона говорила з відчутним акцентом, повільно, але доволі правильно. Очевидно, перед тим, як щось сказати, літери вкладалися в її голові у слова, потім слова – у речення, після цього все перевірялося на доцільність і точність. І аж тоді полька виштовхувала із себе вервечки звуків, які Романові в теперішньому становищі здавалися дивом Господнім, навіть попри його відверто скептичне ставлення до вищих сил. Роман зиркнув у бік Оленки, що досі стояла недалеко від них, секунду подумав і випалив:

– Сталося те, що я і моя подруга, – он вона, бачите, – мали б за годину їхати до Праги. Але мене побили ваші срані польські гопники, забрали торбу, де були гроші, квитки і все інше, і тепер я не знаю, що робити.

– Що таке «срані гопники»?

– Ну, дрібні злодії. Мене пограбували серед білого дня, просто у ваше, бляха, католицьке Різдво!

– Я вас іще раз прошу, не лайтеся, пане! – вона підвищила голос.

– Вибачте, вибачте, це з відчаю, я зазвичай не лаюся.

– А документи у вас залишилися?

– На щастя, так.

– Тобто ситуація така: вас побили ці, як їх… – Її і без того повільна українська взяла довгу паузу. Жінка завмерла, мов статуя, пригадуючи щойно почуте слово, а потім, важко його долаючи, з польським наголосом на передостанній склад врешті видихнула: – Гопники, так? У вас немає грошей, і вам нема де ночувати.

– Точно, – погодився Роман.

– А чому ваша подруга там стоїть і не підійде до нас? Я б захвилювалася, якби мій еммм… друг… стільки часу говорив із красивою жінкою.

«А ми скромні», – подумав Роман і, знову повернувши голову в бік Оленки, пояснив:

– Вона сліпа. Сама до нас не підійде. А крім того, мене вже годину тому побили, а я досі не знаю, як їй сказати, що ми опинилися в такому становищі. Я просто не можу дібрати слів, розумієте?

Полька здивовано присвиснула, очі її знову ожили, а на обличчі з’явився дивний хитрий вираз. Вона полізла до кишені, витягла пачку сигарет із ментоловими капсулами, прикурила від запальнички, аж на кінчику цигарки зашквар – чало, роздушила вказівним і великим пальцями капсулу і всміхнулася – тепло і радісно, як здалося Романові, – тому клацанню. Видихнула дим, запропонувала сигарету і йому. Роман відмовився. Запахло тютюном і м’ятою. Полька змірила хлопця довгим пронизливим поглядом, потім стрільнула очима в бік Оленки. Та від холоду вже пританцьовувала на місці, раз по раз наштовхуючись ногами на величезний наплічник, притулений до стіни будинку.

– Мене Аґнєшкою звати, – нарешті простягла вона правицю, видихнувши густу хмарину диму й пари.

– А я Роман.

– Ага, Роман… Роман – це гарно.

– У моєму теперішньому становищі бути мною погано.

– Ось що, Романе, – проігнорувала вона попередню його репліку й несподівано без зайвих церемоній перейшла на «ти», – я можу тобі допомогти, принаймні спробувати. Маю порожню квартиру. Ви можете там поселитися на кілька днів. А потім розберетеся. Що скажеш?

– Я, звісно, погоджуюсь. Вибору немає. Але… з чого раптом така доброта? – таки поцікавився він.