Усьому приходить кінець, врешті заповнюється навіть наймісткіша ємність, і оте тривале накопичення злого в мені остаточно зруйнувало рівновагу моєї душі. Однак того дня це мене не стривожило. Падіння це видавалося мені природним, наче повернення в ті дні, коли я робив свої відкриття. То був гарний ясний січневий день, коли де-не-де сніг під ногами починає танути і трохи волого, але небо над головою безхмарне. Риджент-парк був повен зимового щебетання й солодкуватих весняних пахощів. Я присів на лаві, що стояла на сонечку, тваринне в мені ласо облизувало спогади, а духовне ж трохи задрімало, обіцяючи щире каяття, але збиралось розпочати каятися трохи згодом, не тепер. Кінець кінцем, думалося мені, я ж такий самий, як і люди, що оточують мене, а потім я вдоволено посміхнувся, порівнюючи власну благочесність із їхньою ледачою безтурботністю. І саме після цієї марнославної думки я відчув напад млості, мене страшенно занудило, і здавалось, тіло моє переламається навпіл. Потім це пройшло, я відчув себе кволим, а коли слабкість минулася, то почав усвідомлювати, що характер моїх думок змінився, з’явилася більша розкутість, презирство до небезпеки, свобода від будь-яких зобов’язань. Я подивився на себе: одяг звисав на моєму зменшеному тілі безформним мішком, а рука на коліні була кістлява й волохата. Я знову став Едвардом Гайдом. За хвилину до цього я був заможною людиною, інші мене любили і поважали, вдома на мене чекав обід, і ось я зробився вигнанцем, якого всі переслідують, бездомним, викритим убивцею, якого чекає лише одне — шибениця.

Мій розум похитнувся, але не полишив мене. Більш ніж декілька разів до того я помічав, що коли я перебуваю в своїй другій подобі, всі мої здібності ніби загострюються, я стаю гнучкішим у своїх рішеннях, і там, де Джекіл, можливо, отримав би поразку, Гайд виявлявся на висоті. Мої ліки залишилися замкненими в кабінеті. Як же мені їх звідти дістати? І я, стиснувши скроні руками, взявся розв’язувати це питання. Я власноруч замкнув бічні двері. Якби ж я наважився зайти через будинок, мої власні слуги відправили б мене на шибеницю. Я збагнув, що мушу діяти чужими руками, й на думку мені спав Леньйон. Тільки ж як до нього дістатися? Як його переконати зробити те, що мені потрібно? Хай навіть мені пощастить і мене не схоплять на вулиці, але ж як я маю поводитися в його присутності? Як я, невідомий і неприємний гість, переконаю славетного лікаря викрасти дослідні матеріали в його колеги, доктора Джекіла? І тоді я згадав, що від мого першого «я» одна риса таки лишається в мене: я можу писати своїм власним почерком. І тільки-но спалахнула ця перша зірочка, весь шлях, за яким я прямуватиму, освітився від початку й до кінця.

Слідом за тим я впорядкував свій одяг, наскільки це було можливо, зупинив проїжджий екіпаж і попрямував до готелю на Портленд-стріт, назву якого, на щастя, я пам’ятав. Побачивши мене (а я справді мав кумедний вигляд, хоч той одяг вкривав людину з трагічною долею), візник не зміг стримати сміху. Я подивився на нього з такою диявольською люттю, що, на його щастя, посмішка зникла з його обличчя, та ще більшою мірою на моє щастя, бо наступної миті я міг би скинути його з екіпажа. Коли я ввійшов до готелю, погляд у мене був такий зловісний, що всіх навколо пройняв дрож, служники не зважувалися навіть перезиратися в моїй присутності. Улесливо виконуючи мої накази, вони провели мене до окремої кімнати і принесли все необхідне для письма. Гайд, що перебував у небезпеці, для мене був новим створінням, він поводився несподівано: його трусила надзвичайна лють, він був ладен убивати, йому кортіло когось мучити. Однак ця істота була хитрою, великим зусиллям волі вона опанувала себе й написала два важливі листи: один — до Леньйона, другий — до Пула, і щоб отримати неспростовний доказ того, що листи відправлено, наказала відіслати їх як рекомендовані.

Решту дня Гайд просидів біля коминка в кімнаті готелю, гризучи собі нігті; тут він пообідав наодинці зі своїми страхами, і видно було, як офіціант здригається від одного лише його погляду. Коли на місто опустилася ніч, Гайд забився в куток закритого кеба і їздив вулицями міста туди-сюди. Я пишу «він», бо не можу сказати «я». Це дитя пекла не мало нічого людського, в ньому жили тільки страх і ненависть. Коли йому здалося, що така нескінченна їзда без мети починає викликати підозру у візника, він відпустив кеб і рушив пішки, плутаючись у завеликому одязі, привертаючи увагу всіх вечірніх перехожих, в його душі розросталася буря. Він квапливо йшов, гнаний страхом, буркотів щось сам до себе, прокрадався крізь найбезлюдніші провулки і лічив хвилини, які ще лишалися до опівночі. Одного разу до нього заговорила жінка, здається, пропонуючи купити коробочку сірників. Він ударив її в обличчя, й вона впала.

Коли я знову зробився собою в Леньйоновій оселі, жах мого давнього друга, певно, подіяв на мене, хоч маю зізнатися, що це була лише крапля в морі огиди, з якою я згадував про кілька минулих годин. Зі мною відбулися зміни. Я більше не боявся шибениці, я боявся лише одного — що я знову можу перетворитись на Гайда. Наче в тумані я вислухав Леньйонів вирок, наче в тумані повернувся додому й ліг спати. Після жахів дня, цілковито знеможений, я поринув у такий глибокий сон, що його не змогли перервати навіть кошмарні сновидіння. Вранці я прокинувся приголомшеним, виснаженим, але підкріпленим. Мене досі лякала думка про того звіра, що спав у мені, я його ненавидів і, звісно ж, усе ще не встиг відійти від жахіть попереднього дня. Але тепер я знову був удома, у власному будинку, де всі мої ліки були під рукою, і тому в душі моїй разом із вдячністю за порятунок заясніла надія.

По сніданку я не кваплячись прогулювався подвір’ям, із насолодою вдихаючи прохолодне повітря, коли раптом знову відчув симптоми, які важко змалювати, що передували перевтіленню, і щойно встиг я сховатись у кабінеті, як мене вже знову роздирали жахливі пристрасті Гайда. Цього разу лише подвійна доза препарату дала мені змогу стати собою, але, на жаль, за якихось шість годин, коли я сумно сидів біля коминка, я знову відчув напад гострого болю, і ліки довелося вживати ще раз. Невдовзі потому я вже міг зберігати подобу Джекіла тільки ціною величезних зусиль, раз по раз уживаючи все нові дози препарату. Будь-якої години дня чи ночі я міг відчути зловісні симптоми; ба більше, заснувши чи навіть просто закунявши на хвильку в кріслі, я неодмінно прокидався Гайдом. Під тягарем цього нескінченного і неминучого прокляття, приречений на безсоння, я пережив те, що, як мені здавалося, знести було понад людські сили. Я перетворився на істоту, яку з’їдає гарячка, разом із тілом згасав і розум, мене поглинула єдина думка: я боявся сам себе.

Коли я засинав чи коли чергова доза ліків не спрацьовувала, то, майже не відчуваючи самого перетворення (болісні симптоми день у день ставали дедалі менш помітними), я робився істотою з уявою, повною жахливих образів, з душею, що кипіла від безпричинної ненависті, і з тілом, що, здавалося, ось-ось розірветься від люті. Ввижалося, що сила Гайда росте від того, що Генрі Джекіл слабшає. Тепер вони ненавиділи один одного з однаковою силою. Для Джекіла ненависть існувала на рівні інстинкту. Нині він бачив повну зіпсованість істоти, яка розділяла з ним частку свідомості і з якою він був пов’язаний аж до смерті, але хоч така спільність завдавала йому гірких страждань, тепер він сприймав сповненого енергії Гайда як щось не тільки диявольське, але й неприродне. Приголомшувало те, що безформна твань заговорила, що порох набув здатності грішити, що мертве й безформне перебрало обов’язки живого. Жах пройняв наскрізь його плоть, у якій зроджувалося, бубоніло і рвалося назовні зло, що в хвилини слабкості або дрімоти переборювало її й виштовхувало в небуття, а саме ставало до життя.

Зненависть Гайда до Джекіла була трохи іншою. Страх перед шибеницею раз у раз спонукав його вчинити тимчасове самогубство, повернутись до підлеглого становища частини замість цілої особи. Але він ставився з огидою до такої ситуації, як, зрештою, і до самого Джекіла, який зараз був у відчаї, тож висловлював своє невдоволення, як тільки міг. Звідси оті його мавпячі витівки, як зроблені моїм почерком блюзнірські написи на берегах моїх книжок, або ж спалення листів чи знищення портрету мого батька. І якби не страх перед смертю, він давно знищив би себе, щоб заодно позбутися й мене. Але його любов до життя була надзвичайна: навіть я, холонучи на саму думку про низькість Гайда і розуміючи, як він боїться, що я вб’ю його, наклавши руки на себе, відчував до нього жаль.