Повернувшись до себе в кімнату, я побачив листа від свого батька.

«Любий Вікторе!

Ти, напевно, з нетерпінням чекаєш листа, який повинен визначити день твого повернення додому; спершу я так і хотів зробити — написати тобі декілька слів, аби тільки повідомити дату, коли ми тебе очікуємо. Але ця малодушність була б жорстокою щодо тебе. Хіба не був би ти засмучений, сину, якби замість очікуваного радісного й щасливого прийому тебе зустріли, навпаки, горе та сльози? Але як же розповісти тобі, Вікторе, про те лихо, що спіткало наш дім? Довга відсутність не могла зробити тебе байдужим до наших радощів і бід, і мені доведеться завдати болю тобі, своєму довгоочікуваному синові. Я хотів би підготувати тебе до жахливої звістки, але це неможливо; ти вже, мабуть, пробігаєш очима сторінку в пошуках страшної новини.

Помер Вільям! — наш веселий і милий хлопчик, який зігрівав моє серце своєю усмішкою, який був таким ніжним і водночас веселим. Вікторе, його убили!

Не намагатимусь потамувати твій біль, а просто розповім, як це сталося.

Минулого четверга (сьомого травня) я, моя племінниця і обидва твої брати вирушили на прогулянку в Пленпале. Вечір був теплий і тихий, і ми затрималися довше, ніж зазвичай. Вже сутеніло, коли ми нарешті надумали повертатися, але виявилося, що Вільяма та Ернеста, які мали йти попереду, десь нема. Ми присіли на лавочку, щоб зачекати на них. Незабаром з’явився Ернест і запитав, чи не повертався брат; він розповів, що хлопці грали у хованки, і Вільям побіг ховатися, а потім Ернест ніяк не міг знайти брата, довго на нього чекав, але той так і не повернувся.

Подія неймовірно стривожила нас, ми продовжували пошуки до ночі, коли Елізабет припустила, що Вільям міг повернутися додому. Але там його не було. Ми шукали, прихопивши смолоскипи, оскільки я не міг би спокійно заснути, знаючи, що мій любий хлопчик загубився і тепер мерзне від нічної вогкості й роси; Елізабет також мучилася від хвилювання. Близько п’ятої години ранку я знайшов мого милого хлопчика; ще напередодні квітучий, жвавий і здоровий, тепер він розпростерся на траві, мертовно-блідий і нерухомий; на шиї ще збереглися сліди від пальців його вбивці.

Його принесли додому; горе, написане на моєму обличчі, зрадило мене перед Елізабет. Вона захотіла бачити тіло; спочатку я намагався завадити їй, але вона наполягла; коли вона увійшла до кімнати, де лежало Вільямове тіло, то, поглянувши на шию хлопчика, вона сплеснула руками і викрикнула: «О Боже! Я вбила свого любого хлопчика!»

Вона знепритомніла, і її заледве вдалося привести до тями. Оговтавшись, вона знову заплакала. Вона розповіла мені, як того вечора Вільям дражнив її: хотів, щоб вона дозволила йому надягти на шию коштовний медальйон із портретом матері. Медальйон щез, і немає жодних сумнівів, що він, вочевидь, і привабив убивцю. Поки що не вдалося знайти жодних слідів душогуба, хоча ми докладаємо всіх зусиль; але це все одно не поверне мого любого Вільяма!

Приїзди, дорогий Вікторе: лише ти один зумієш розрадити Елізабет. Вона весь час плаче, несправедливо звинувачуючи себе в загибелі дитини; її слова крають моє серце. Всі ми нещасні, але хіба це ще більше не спонукає тебе повернутися і розрадити нас? Твоя матінка! Ах, Вікторе! Зараз я вдячний Господу Богу, що твоя мати не дожила до цієї миті й не побачила страшної смерті свого любого сина.

Приїзди, Вікторе; не з думками про помсту, але з любов’ю в душі, яка загоїть, а не роз’ятрить наші душевні рани. Увійди в дім печалі, мій друже, але з любов’ю до тих, хто любить тебе, а не з ненавистю до ворогів.

Твій убитий горем батько

Альфонс Франкенштайн

Женева, 12 травня 17…»

Клерваль, який уважно спостерігав за виразом мого обличчя, поки я читав листа, з подивом бачив, як відчай швидко змінив радість від отримання звістки від близьких. Я кинув лист на стіл і затулив обличчя руками.

— Любий Франкенштайне! — вигукнув Анрі, побачивши мої гіркі сльози. — Невже тобі судилося завжди бути нещасним? Дорогий друже, скажи, що трапилося?

Я жестом заохотив його взяти листа, а сам схвильовано почав міряти кроками кімнату. Прочитавши про наше горе, Клерваль також заплакав.

— Я не можу втішити тебе, мій друже, — сказав він. — Твоє горе невтішне. Але що ти надумав робити?

— Негайно від’їжджати до Женеви. Ходімо зі мною, Анрі, замовимо коней.

По дорозі Клерваль все ж намагався підшукати слова, щоб хоч якось розрадити мене; безмежне співчуття переповнювало його душу.

— Бідолашний Вільям, — сказав він, — сердешна дитина! Він тепер покоїться зі своєю праведною матір’ю. Всі, хто знав його таким радісним і ясним у дитячій красі, оплакуватиме його передчасну загибель. Померти так жахливо, відчути на собі руки убивці! Яким же горлорізом треба бути, аби погубити невинну душу! Бідне дитя! Одним тільки можна втішитися: хоч його рідні плачуть і побиваються за ним, але сам він спочиває. Страждання вже позаду, і він заспокоївся навіки. Його ніжне тіло заховано у могилі; він не відчуває болю. Йому не потрібна жалість; збережімо її для тих нещасних, які його пережили.

Так говорив Клерваль, поки ми квапливо йшли по вулиці; слова його закарбувалися в моїй пам’яті, і я потім, залишившись на самоті, повсякчас пригадував їх. Але тепер, ледве подали коней, я поспішив сісти в кабріолет і попрощатися зі своїм другом.

Невеселою була мандрівка. Спершу я квапився, бажаючи якнайскоріше розрадити й утішити своїх прибитих горем близьких; але з наближенням до рідних місць мені зненацька захотілося їхати повільніше. Я заледве міг упоратися з тим виром почуттів, які юрмилися в моїй душі. Я проїжджав місця, знайомі з самого дитинства, але небачені мною впродовж майже шістьох років. Як усе, мабуть, змінилося за цей довгий час! Сталася одна неочікувана і страшна подія; але ж і багато інших дрібних обставин змінювалися й вели до інших змін — не настільки неочікуваних, але не менш важливих. Страх оволодів мною; я боявся їхати далі, туманно передчуваючи якісь невідомі біди, що змушували мене здригатися, хоча я не зумів би їх назвати. В такому жахливому стані я перебув два дні в Лозанні. Я дивився на озеро: вода його була спокійною; все навкруги спочивало у тиші, а снігові вершини, ці «палаци природи», лишалися все такими ж. Їхня безтурботна й божественна краса поступово заспокоїла мене, і я продовжив свій шлях до Женеви.