Просто за рогом бічної вулички розкинулася площа, на ній стояли, гарні давні споруди, що зараз здебільшого позбулися своєї величі та перетворилися на квартири й апартаменти для людей різного ґатунку і статків: картографів, архітекторів, нелегальних юристів та агентів сумнівних компаній. Але один будинок, другий від рогу, досі був зайнятий повністю. Біля дверей, від яких навіть у темряві віяло заможністю і добробутом, містер Атерсон зупинився і постукав. Йому відчинив гарно вбраний літній служник.

— Доктор Джекіл удома, Пуле? — спитав правник.

— Зараз подивлюся, містере Атерсон, — відповів Пул, проводжаючи відвідувача у велику залу з низькою стелею, прикрашену гобеленами і вмебльовану дорогими дубовими меблями, де, наче в заміському будинку, палав вогонь у відкритому коминку.

— Почекаєте тут, при вогні, сер? Чи принести вам світло до їдальні?

— Тут, дякую, — відповів правник і, підійшовши ближче до вогню, зіперся на коминкову решітку.

Зала, в якій він залишився на самоті, була предметом гордості його друга доктора, та й власне сам Атерсон вважав її найприємнішим місцем у всьому Лондоні. Та сьогодні його кров кипіла, обличчя Гайда стояло перед очима, і ще він почував нудьгу та відразу до життя (що траплялося вкрай рідко). Душі правника вбачалася загроза в мерехтінні язиків полум’я на відполірованих меблях і здриганні тіней на стелі. Було соромно, але він відчув полегшення, коли з’явився Пул і оголосив, що доктор вийшов.

— Я бачив, як містер Гайд заходив через двері лабораторії. — Та к буває, Пуле, коли доктора Джекіла немає вдома?

— Трапляється, містере Атерсон, сер, — відповів служник. — Містер Гайд має власного ключа.

— Здається, ваш хазяїн дуже покладається на того молодика та довіряє йому, — вів далі правник.

— Це так, сер, — сказав Пул, — нам усім наказано слухатися його.

— Здається, я ніколи не зустрічав тут містера Гайда, — додав Атерсон.

— Ні, що ви, сер. Він ніколи тут не обідає, — сказав дворецький. — Взагалі ми його дуже рідко бачимо в цій частині будинку. Зазвичай він входить і виходить через лабораторію.

— Що ж, зрозуміло, на добраніч, Пуле.

— Добраніч, містере Атерсон.

Правник вирушив додому з важким серцем. «Бідолашний Генрі Джекіл, — думав він. — Моє серце підказує, що він у халепі! Замолоду він мав буйну вдачу, хоч було це так давно, що ніхто вже і не пам’ятає, та для законів Божих немає строку давності. Напевно, це привид давнього гріха, прихована провина, та покарання приходить pede claudo [3] , коли минають роки, все викреслюється з пам’яті, а любов до себе вибачає провину». І правник, наляканий такими своїми думками, занурився у власне минуле, зазираючи в кожний закуток пам’яті, щоб часом і в нього не з’явилась якась «несподіванка-з-коробочки». І хоч його минуле було чистим і бездоганним, і небагатьом таланить похвалитися таким життєвим шляхом, усе-таки він ладен був розсипатися на порох від численних хибних учинків, що їх колись припустився, а потім дякувати, що уник багатьох інших, до яких був близький. Та зрештою правник повернувся до попередніх роздумів про Джекіла, і в ньому запалилася іскра надії.

«Якщо вивчити цього містера Гайда, — думав він, — то в ньому можна віднайти стільки таємниць, чорних таємниць, що найгірші Джекілові вчинки порівняно з ними видаватимуться сонячним світлом. Так далі тривати не може. Мене проймає холод, коли я уявляю, як ця істота крадеться до ліжка бідного Генрі. Що то має бути за пробудження! Це все небезпечно! Якщо цей Гайд знає про існування заповіту, він може зажадати успадкувати все якнайшвидше. Так, я маю взятися за цю справу, щоб допомогти Генрі, — вирішив правник, — якщо він дозволить мені. Тільки б він дозволив».

І знову перед його внутрішнім зором чітко постали дивні умови, записані в заповіті.

Два тижні потому видалася чудова нагода: доктор Джекіл давав один із тих прекрасних обідів для п’ятьох-шістьох близьких друзів, людей розумних і поважних, поціновувачів доброго вина. І містер Атерсон замислив залишитися після того, як усі інші роз’їдуться. В цьому не було нічого незвичного, таке траплялося безліч разів. Там, де Атерсона любили, його любили щиро. Господарям подобалось затримувати спокійного правника, провівши веселих і велемовних гостей за поріг; приємно було посидіти годинку в його ненав’язливій компанії, зібратися з думками в неоціненній чоловічій мовчанці після виснажливих веселощів. Доктор Джекіл не був винятком із цього правила; нині він сидів навпроти правника біля вогню, — крупний, ставний, ретельно поголений чоловік років п’ят десятьох, в обличчі якого, можливо, й було якесь лукавство, але поза тим воно світилося розумом і добротою, — з погляду можна було зрозуміти, що він відчуває відверту й теплу прихильність до містера Атерсона.

— Я чекав нагоди, щоб поговорити з вами, Джекіле, — почав правник. — Ви пам’ятаєте про той ваш заповіт?

Уважний спостерігач помітив би, що ця тема неприємна докторові, однак він продовжив її жартівливим тоном:

— Мій сердешний Атерсоне, — сказав він, — вам страшенно не пощастило з таким клієнтом, як я. В житті своєму ніколи не бачив людини нещаснішої, ніж ви після прочитання мого тестаменту; за винятком хіба що того нікчемного педанта Леньйона, коли він ознайомився з моїми, як він каже, науковими єресями. Я знаю, що він добрий хлопець — не насуплюйте брови! — чудовий хлопець, я завжди радий почути щось про нього; але ж він — невиправний педант, нетямущий, галасливий педант. Ніколи і ні в кому я так не розчаровувався, як у цьому Леньйоні.

— Ви знаєте, що я ніколи не схвалював того заповіту, — перервав його Атерсон, безжально нехтуючи новою темою для розмови.

— Мого заповіту? Певно, що знаю, — сказав доктор різкувато, — ви мені про це вже казали.

– І скажу ще раз, — вів далі правник. — Я дещо довідався про вашого юного Гайда.

Відкрите, привабливе обличчя доктора Джекіла пополотніло до самісіньких вуст, навколо очей з’явилися темні плями.

— Я не хотів би далі про це говорити, — промовив він. — Мені здавалось, цю тему ми вже обговорили і полишили.