Річард сподівався, що і ця гроза теж пройде стороною. Келен, Кара і Річард поспішали за Чандаленом по вологій молодій траві.

Мисливці Чандалена були першою лінією оборони Племені Тіни. І багато охочих обходили великі землі племені десятою дорогою, наслухавшись про їх лють в бою.

Але шестеро чоловіків в просторих одягах здавалися абсолютно байдужими до ескорту досвідчених і смертельно небезпечних мисливців Чандалена. Щось у цій байдужості здалося Річарду знайомим.

Коли група підійшла достатньо близько, Річард раптом впізнав їх і аж спіткнувся.

Йому знадобилося кілька секунд, щоб повірити своїм очам. Що ж, принаймні тепер стала зрозуміла та байдужість, з якою поставилися чужаки до мисливців Чандалена. Річард поняття не мав, що занесло цих людей так далеко від рідних місць.

Всі шестеро були одягнені і озброєні однаково. Річард знав ім'я лише одного з них, але й інші були йому знайомі. У цих людей було одне призначення, визначене ще тисячоліття тому їх законодавцями — тими чарівниками часів великої війни, які забрали їх батьківщину і створили Долину Заблукалих, яка відділила Старий світ від Нового.

Їх мечі з чорними гардами і широкими кривими клинками перебували в піхвах. До кільця на гарді була прив'язана мотузка, другий кінець якої кріпився у мечоносців на шиї, щоб не втратити зброю під час битви. Крім цього, кожен ніс дротики і маленький круглий простий щит. Річарду доводилося бачити і жінок, озброєних точно так само і призначених тієї ж мети, але цього разу тут були тільки чоловіки.

Для цих людей володіння мечем було видом мистецтва. І вони віддавалися йому навіть при світлі місяця, якщо світлого дня їм здавалося мало. Володіння мечем було для них культом, і вони ставилися до свого заняття з фанатичним завзяттям. Всі ці чоловіки були майстрами меча.

Сьомою в групі була жінка, одягнена інакше і не озброєна. У всякому випадку, у звичному розумінні цього слова.

Річард не дуже-то розбирався в такого роду речах, але швидко підрахував, що вона не менше ніж на сьомому місяці вагітності.

Густа маса збитого темного волосся обрамляла гарне обличчя. Владні риси, пронизливі темні очі. Темно-коричневе плаття з тонкої вовни стягнуто на талії замшевим поясом. Кінці пояса прикрашали грубо оброблені дорогоцінні камені. По зовнішній крайці рукавів і по плечах сукні нашиті різнокольорові смужки. Кожна просмикнута в окрему дірочку і кожна — Річард знав — пришита з молитвою.

Молитовна сукня. Різнокольорові смужки, розвіваючись на вітрі, передавали молитву добрим духам. Таке плаття вправі носити тільки мудра жінка племені.

Думки Річарда судорожно заметалися. Навіщо ці люди опинилися так далеко від своїх земель? На розум не приходило нічого хорошого, зате дуже багато неприємного.

Річард зупинився. Келен встала зліва від нього. Кара — праворуч, Чандален — поряд з Карою.

Ні на кого не звертаючи уваги, чоловіки в вільному одязі поклали дротики на землю і опустилися перед Річардом на коліна. Схилившись лобом до землі, вони так і залишилися стояти.

Жінка ж мовчки дивилася на Річарда. В її очах був той же вираз, який він часто бачив у інших: у сестри Верни, у відьми Шоти, у Енн і Келен. Такий бездонний погляд був ознакою чарівного дару.

Вона дивилася Річарду в очі з такою мудрістю, якої йому зроду не досягти, і на її губах промайнула ледве помітна усмішка. Як і раніше не вимовляючи ні слова, вона опустилася на коліна серед шістьох супроводжуючих її чоловіків. Торкнувшись чолом землі, вона поцілувала носок його чобота.

Кахарін, — шанобливо прошепотіла вона. Річард нахилився і схопив її за плечі, змушуючи встати.

— Дю Шайю, моє серце радіє, коли я бачу, що з тобою все добре, але що ти тут робиш?

Вона піднялася, і обличчя її розпливлося в усмішці. Ступнувши вперед, вона поцілувала його в щоку.

— Звичайно, я прийшла, щоб побачити тебе, Річард, Шукач, Кахарін, чоловік мій.

Чоловік? — Почув Річард спантеличений голос Келен. І раптово жах усвідомлення потряс його до мозку кісток. Річард згадав про давній закон, про який повідала йому Дю Шайю.

У свій час він відкинув її твердження як ірраціональне вірування або невірну інтерпретацію історії племені. І ось тепер древній привид знову повернувся до нього.

— Чоловік? — Повторила Келен трохи голосніше і трохи наполегливіше.

Темні очі Дю Шайю звернулися на Келен, всім своїм виглядом вона демонструвала, що вельми неохоче відриває погляд від Річарда.

— Так, чоловік. Я Дю Шайю, дружина Кахаріна, Річарда, Шукача. — Дю Шайю погладила свій випираючий живіт і засяяла від гордості. — Я ношу його дитя.