Якби вам, навіть досвідченому модерному Магеллану, зав’язали очі і висадили на морському узбережжі, ви б не одразу або й зовсім не вгадали би, куди вас закинула мандрівна доля. Я сам ступав на узбережжя усіх сущих океанів і кількох морів, і ті самі межі Світового океану і суходолу – скрізь однакові.

А от морське видовище Карибського моря неповторне. Не схоже на усе бачене-перебачене. Посеред білого дня ви заціпенієте від побаченого на горизонті.

І так стоячи в оціпенінні, будете гадати – що там, на лінії земля-небо, – земні гори чи небесні хмари? Тут небо дуже близько до землі не тільки в геніальних головах мудреців майя, а й у візуальній моїй власній оптиці світопізнання.

Бо кудлаті хмари не просто зависають над оголеними табунами дітваків Адамових, а купаються разом з ними, як заблудла отара, що притомилася від нескінченних мандрів і собі поринула з розгону у ніжну гладінь водяних обіймів. Чому ти одразу наче розчиняєшся у тій солоній купелі? Мабуть, тому, що у її божественному лоні зародилося те, що поширилося скрізь на Землі, – Життя.

То космонавтам звідтам видно, як Земля закруглюється, а ми звідси нашим обмеженим зором цього угледіти не можемо фізично. І тільки на Карибах такий от міраж. Можливо, від того, що неподалік уже екватор, від якого догори і донизу розбігаються ці закруглини?

Канкун, окрім того, що давнє майянське поселення, – типовий світовий курорт. Американців тут – море, які, пролітаючи над своєю Флоридою, віддають усе-таки перевагу Карибам. Наступна дивовижна унікальність морського релаксу – слава Богу, не чути російських матюків. Найперша ознака того, що наших тут немає, – ніхто не п’є пиво зранку. Хоча цілодобово розмаїте питво ллється рікою.

Уявіть собі: текілу можеш наливати собі досхочу прямо з бочки! І хоча цей пахучий напій не має нічого спільного із майя, особисто для мене він пріоритетний, бо нагадує мені рідну семигинівську самогонку з мого села.

До речі, майя у дні якихось свят – може, звідси походить знаменита нині Карибана – полюбляли хильнути зайвого. Жерці могли дозволити собі напиватися до чортиків.

Знаєте, що мене дратує? Коли вдома я заводжу на найвищих емоційних тонах розмову про майя як про наймудріших і найунікальніших людей, що будь-коли жили на Землі, земляки, здебільшого, тактовно позіхають і йдуть дивитися чергове політичне шоу. Блазнюваті лідери корчаться у рекламних виборчих конвульсіях. Землякам (і не тільки) це найцікавіше. Їх висока, глибока, спрямована у вічність Істина не цікавить. Їх цікавить, за усіма правилами зомбування, тільки те, на чому їх дурять, – вже укотре!

І цей контраст між домашнім плазуванням на рівні первинних інстинктів і Вавилоном на бульварі Кукулкан – вражає. Ці тисячі й тисячі мандрівників зі всіх земних усюд приїхали сюди не так скупатися в екзотичному Карибському морі чи посмажитися на пляжі або глушити пійло у безкоштовному барі, а примчалися… до майя.

Ну, добре, я пишу оці нотатки, хоча їх в Україні майже ніхто і ніяких не читає, а чого оце різнолике збіговисько примчалося сюди?

Жага пізнання. Для людини, яка нидіє у забутому Богом українському сільці, це буде відкриттям. Але в інших національних згромадженнях вона жива, ця богоподібна людська риса.

Перше схоже потрясіння я пережив напередодні, коли якось у Вашингтоні за півгодини до відкриття прийшов під двері музею, який займає перше місце у світі за кількістю відвідувачів. Перед зачиненими дверима уже очікувало кілька сот осіб, які блискавично переростали у тисячі.

По-перше, уточнюю, не перед концертом попси чи такої ж попси політичної, що скликає майдани тупоголових, а перед музеєм. Та ще й яким – Музеєм космосу.

Зрештою, назва не передає усього огрому пізнавального, що вміщений під цим велетенським склепінням. Радше би назвати – Музей Всесвіту, і в ньому щось таке найдовершеніше, як от Людина. І не музей (яке прозаїчне слово із часів шкільних екскурсій), а Лабораторія самопізнання.

Оті тисячі землян, що бурхливими потоками стікаються сюди зі всіх континентів, хочуть знати, хто вони. От і все. Мало? А що може бути більшим у одвічному прагненні Розуму знайти світло в кінці тунелю? Невже тільки те, як украсти якомога більше і сховати якомога далі?

Щодо улюбленої теми наших політичних дебатів, то українці аж тоді стануть європейцями, коли будуть ходити не по мітингах і по магазинах, а по музеях. Про те, що коли люди не читають книжок, вони втрачають свободу, так вважав наш мислитель Євген Маланюк, я й говорити не буду. Нема до кого.

Є багато претендентів на звання «Пуп Землі» у нинішній генерації людства. Але, мабуть, поза конкурсом може бути отой прямокутний простір посеред міста – від Капітолію до Меморіалу Лінкольна. Серце США у столиці світу Вашингтоні.

Я назвав два сакральних місця з обох боків цієї магістралі, а обабіч? Що воно за пишні такі й багаті палаци?

То музеї, а в них – вирує повнолюддя. Ми перебуваємо тимчасово на планеті Земля, одній із мільярдів. Люди мають доконечну потребу знати, хто вони і що з ними відбувалося, і передовсім – що потім буде.