Продемонструвавши свою силу на Київщині, козаки все ж мислили звичними категоріями. Вони були воїнами, козацькі загони формувалися з добровольців, які присвятили своє життя боротьбі в степовому прикордонні, тому конфлікти зі шляхтою були не цікавою для них справою. Оскільки відносини з польською владою знову не склалися, козаки шукали інші способи продовження військової служби.

Козаки відрядили посланців до московського царя Бориса Годунова й австрійського імператора з проханням прийняти їх на службу проти «неприятелів», маючи на увазі турків і татар. Відносини козаків із австрійським імператором поки що не налагоджувалися, однак згодом ситуація змінилася. Московський же цар Борис Годунов швидко відгукнувся на таку пропозицію і висловив готовність узяти козаків на службу. Очевидно, ішлося про розвідувальну службу в степу, на підступах до південних кордонів Московії. Московський уряд серйозно займався захистом степового кордону та потребував людей, здатних до цього. Запорозькі козаки, які мали власну налагоджену систему розвідки та варти, могли надавати московським прикордонним заставам інформацію про татар. Тому співпраця з московською владою була вигідною для обох сторін. У царській грамоті згадано кількох козацьких старшин: Яковицького, Бистрицького, Саська, Кизима, Осовського, Солмського та Федорова. Вони належали до впливового кола козацьких ватажків того часу, підтримували Косинського, що зайвий раз свідчить про його авторитет.

Поки козаки шукали собі військової служби за кордоном, князі Острозькі скаржилися й далі на них королю. І ці скарги нарешті примусили державну владу вжити хоча б якихось заходів. Король Сигізмунд III відрядив на українські землі спеціальну комісію для пошукуй покарання «свавільних людей», які нападають на сусідні держави та порушують суспільний спокій. Комісію очолив Микола Язловецький, а до її складу ввійшли староста черкаський і канівський Олександр Вишневецький, брацлавський староста Юрій Струсь, барський староста Станіслав Тульський, представник короля Якуб Претвич та інші особи. Треба сказати, що комісія мала досить поважний склад, оскільки названі старости були впливовими особами, як з огляду на посади, так і на авторитетність у справах українського прикордоння.

Уже на початку березня 1592 року комісари були у Фастові і звідти розпочали переговори з козаками. Фастів на той час належав київському католицькому єпископу українського походження Йосипу Верещинському, котрий став відомим завдяки своїй войовничості, планам боротьби проти татар, проектам заселення України й тісними зв'язками із козацтвом. Можливо, біскуп узяв на себе посередництво для мирного владнання конфлікту. Косинський же, дізнавшись про комісію, став у Трипіллі, де укріпився в замку.

Микола Язловецький запропонував «панам молодцям запорозьким» виказати Косинського, перекласти на нього всі їхні реальні чи ймовірні провини та на цьому закінчити справу. В іншому разі козакам погрожували розправою. До речі, уживання звертання «пан» до козаків, точніше, до козацької старшини, означало, що комісари визнають, що перед ними особи такого ж шляхетського походження, як і вони. Адже це слово ніколи не вживали в адресації до представників нижчих соціальних прошарків.

Незважаючи на загрозливий тон, ані давні козаки, ані козацька «збиранина», які стояли в Трипіллі, на вимоги Язловецького не погодилися. Тоді комісари рушили до Трипілля. Однак, діставшись містечка, вони зрозуміли, що не зможуть нічого вдіяти, оскільки мали значно менше людей, ніж було в козаків. Намагаючись виконати розпорядження короля, комісари продовжили переговори, супроводжуючи їх погрозами розправи. Усе закінчилося тим, що козаки пообіцяли поводитися сумирно й зняти Косинського з гетьманування. На цьому комісія розійшлася, уважаючи, що закінчила справу. Зрозуміло, що таке формальне рішення нічого не змінило. Козаки могли й не порушувати угоду, яка від них насправді нічого й не вимагала. Так само вони могли зняти Косинського з уряду гетьмана, але залишити його своїм керівником під іншою назвою.

Київщина залишилася в руках козаків, і весь 1592 рік вони цілком «сумирно» господарювали в цьому найбільшому регіоні тогочасної України. На той час Київщина, або Київське воєводство, охоплювала все українське Придніпров'я (сучасні Київська, Житомирська, Черкаська, Полтавська області та суміжні території). У сфері впливу козаків перебувала й столиця воєводства – Київ. Ситуація частково стабілізувалася на ґрунті неофіційного компромісу: козаки тримали Київщину, однак не йшли на Волинь, де були основні володіння українських магнатів. Осторозьким і Вишневецьким, які обіймали адміністративні посади на Київщині, довелося звідти відступити, однак князі зберігали недоторканими свої найбільші маєтки. Тому, коли козаки намагалися пробратись на Волинь, на них чекав збройний опір.

У діях козацтва на Київщині можна простежити бажання взяти за живе насамперед князів Острозьких. Міста й маєтки, які захоплювали козаки, у більшості випадків належали переважно Острозьким. Проте князі мали так багато володінь, що їх просто було неможливо обійти. Тому визначити, наскільки дії козацтва можна вважати навмисними щодо Острозьких, неможливо.

Ще більше, ніж Острозькими, козаки цікавилися місцевими урядовцями. Козаки постійно мали справу з місцевою владою, страждали від її поборів і утисків. На місцевих урядників лягало й виконання всіх нездійснених постанов уряду про приборкання козаків. Кампанії зі знищення козацтва через слабкість польської держави ніяких результатів не давали, а незадоволення козаків такими діями знову-таки спрямовувалося проти місцевих урядників. Звичайно, ті пристосовувалися до ситуації, як могли, переважно ігноруючи вказівки Варшави. Але загалом, давнє мирне співжиття низівців і місцевої влади все більше поступалося місцем конфронтації між ними. Це яскраво виявилося, зокрема, у стосунках запорожців із черкаським і канівським старостою Олександром Вишневецьким.

Для розвитку подій велике значення мала пасивна поведінка Костянтина Острозького. Він скаржився на козаків, але не поривався до боротьби, хоча міг особисто виставити кілька тисяч слуг і залежної шляхти. Однак насправді матеріальні втрати Острозького від козаків на Київщині були незначними, оскільки нові маєтки ще не давали прибутків. Крім того, старий князь здавна підтримував дружні стосунки з козаками, особливо в справі оборони від татар, і не був готовий до військової конфронтації. Він також не хотів розправлятись з козацтвом своїми руками і просив допомоги в польського сейму та короля, а без цього відмовлявся нести відповідальність за події у ввіреному його владі воєводстві.

Щоб якось зменшити тиск свавільників, українські державці влітку 1592 року намагалися спрямувати їхню енергію поза межі України – на спустошення московських кордонів або походи на татар. Козаки дійсно кілька разів нападали на татарські улуси й навіть нібито ходили в морський похід до Туреччини, де спалили місто Бабу (?) та три інших міста і навіть дійшли до околиць Константинополя. Якщо згадки про це відповідають дійсності, то вони є першими про морські походи козаків безпосередньо до Туреччини. Однак ці походи були нечисленними й не викликали міжнародного резонансу.