Згадаймо, як уперше зустрілися князі з прийшлими:

«Володарі Рязанські — Юрій, брат Інгворів, Олег і Роман Інгворовичі, також Пронський і Муромський — самі зустріли їх (татар. — В. Б.)… і хотіли знати намір Батиїв. Татари вже шукали… не друзів… а данників і рабів. «Якщо бажаєте миру, — говорили Посли, — то десята частина усього вашого надбання хай буде наша» [1, том III, с. 152].

Як бачимо, татаро-монголи не були тимчасовими правителями, вони приходили надовго і воліли мати данину постійну. Багато ростовсько-суздальських князів прийняли ці умови. Я вже наводив слова Л. М. Гумільова, як «інші міста здалися (Батию) на капітуляцію, і їх пощадили». Але в часи катерининські подібні думки «про капітуляцію» вважалися гріховними і замовчувалися.

Однак істина в тому, що татаро-монголи були дбайливими господарями і не стали руйнувати й палити селища, які здалися їм, та знищувати князів. Усі вони стали ординськими підданими, для чого були залишені, крім князів, баскаки та інші татарські управителі.

Послухаймо свідка тих часів:

«Башафів (Баскаків), або намісників своїх, вони ставлять у землі тих, кому дозволяють повернутися (на князівство); як вождям, так і іншим слід коритися їхньому мановінню…» [8, с. 34].

Тому посідання великокнязівського престолу Ярославом Всеволодовичем, слід гадати, відбувалося за зовсім іншим сценарієм. Про це поговоримо нижче у розділі.

Тим часом спробуємо дослідити питання, де княжив Ярослав Всеволодович безпосередньо перед навалою Ватия. І в цьому, здавалося б, зовсім не принциповому пиганні вкотре бачимо «доважок брехні» — великоросійська еліта намагалася сховати принципову істину тих далеких часів.

Насправді князь Ярослав Всеволодович ніколи в Києві не княжив, а 1237 року, до навали татаро-монгольських військ, тихенько сидів у одному з уділів володимирсько-суздальської землі.

Ось підтвердження з російських джерел:

«Ярослав Всеволодович… княжив у Переяславлі-Руському, Рязані, Новгороді. У 1238 р., після загибелі Юрія (брата), став великим князем Володимирським» [25, с. 249].

Ось і друге підтвердження:

«Ярослав Всеволодович… За заповітом батька отримав Переяславль Залеський… Після загибелі від монголо-татар Юрія Всеволодовича став вел(иким) кн(язем) володимирським» [9, том ЗО, с. 554].

Жодне з російських джерел не подало самого процесу посідання престолу. Звичайна міфологія: прийшов, побачив, переміг.

У давньому перебігу подій треба очистити зерно від полови. Російські історики, читаючи першоджерела (катерининська «Комісія»), знали, що насправді сталося з князем Ярославом і його братом Юрієм, але словом про те не прохопилися. Усі їхні «твори» повинні були приховати істину. Катерининська «Комісія» і наступні її «наслідувачі» свідомо замовчували найголовніший період в історії ростовсько-суздальської землі. Вони ані слова не сказали читачам, які князі «здалися на милість переможців», хоча таких князів було багато. Серед словесного сміття заховали першу зустріч (чи у Володимирі, чи в Рязані) Батия і його полководців із поваленими князями. Будь-яка мисляча людина розуміє: всі ростовсько-суздальські князі, що залишилися живі, ще 1238 року постали перед ханом для визначення своєї долі.

То навіщо М. М. Карамзін у своїй «Історії» і Катерина II у своїх «вправляннях» запустили «доважок брехні» в оповідний перебіг подій? Відповідь на це питання докорінно змінює споконвічні принципи походження Московії. Змінює саму суть того, що відбувалося в ті роки. Тут як кажуть, було що приховувати і було чого позбуватися.

Підкоривши народ і завоювавши Володимирсько-Суздальське князівство, татаро-монголи, природно, не покинули своїх завоювань напризволяще. Інакше який сенс було їх підкоряти. Поза сумнівом, хан Батий після відводу військ із ростовсько-суздальської землі залишив на ній своїх управителів.

Тим паче, ми повинні пам'ятати (і професор Л. М. Гумільов це підтверджує), що більшість селищ суздальської землі добровільно скорилися ханові Батию. А, здавшись на милість переможців, вони залишилися цілими і непошкодженими. Без сумніву, серед тих, хто здався та підкорився татаро-монголам, був князь Ярослав Всеволодович, що сидів в одному з уділів. Можливо, здався і Юрій. Бо князів, які навіть не піднімали зброю проти хана Батия, а тільки втікали від нього, наздогнали на річці Сіть і знищили. Та серед них князя Ярослава не було.

Згадайте «Пам'ятні записки О. В. Храповицького». Згадайте велике невдоволення Катерини II.

Ми не знаємо, якими вчинками і діями Ярослав Всеволодович завоював довіру Батия. Але те, що він здався на милість хана, не піднімав проти нього зброї, не тікав від навали, — поза сумнівами. Інакше про великокнязівський престол йому б і мріяти не довелося. А здавшись ханові під час воєнних дій, завоювати його довіру можна було, тільки зробивши татаро-монгольському завойовникові серйозну послугу в підкоренні ще не захоплених селищ — якщо не мечем, то зрадою. Іншого, як розуміють читачі, — не дано.