Вибравшись з вузьких вулиць Пери, карета загримотіла по камінню Великого Базару. Від завалених харчем базарних крамничок у карету війнуло такою нудотною гниллю, що Петро Андрійович аж сплюнув:

— Душок міцніший за московський! Густіше пахне, ніж у нас на Красній площі від харчевних рядів.

Здавалося, весь сонячний, полум’яний Схід став велишим табором на неосяжній базарній площі. Хазяями почували себе смуглі сухорляві турки. Презирливо щулячи очі з віями, підведеними синьою фарбою, вешталися індуси в білосніжних сорочках. Виблискували зловісно очима, наче потай замишляючи розграбувати базар, араби в коричневих бурнусах і брудних, недбало намотаних чалмах. Пріли на палючому сонці у ватяних халатах киргизи і казахи. Кавказькі горці картинно клали руки па ефесн величезних кинджалів. Червонобороді перси статечно, мовчки сиділи серед своїх яскравих товарів — килимів і шовкових тканин. Верткі вірмени у високих конусоподібних баранячих шапках, навпаки, крутилися біля своїх крамничок, верескливо зазиваючи покупців. А напівголий веселий циган притяг на базар очманілого від спеки ведмедя. На потіху юрбі, що нестримно реготала, Мишка мляво показував те саме, що і в Москві: «як хлоп’ята горох крадуть» та «як п’яна баба під парканом лежить».

Численні ремісники тут же, просто неба, на очах замовників шили халати, виточували мундштуки з бурштину й чубуки з пальмового дерева, лудили посуд, кували шаблі та кинджали. І раптом юрба шарахнулася в різні боки. Утвореним проходом спокійно посунула овеча отара під охороною злих, худих вівчарок. Неймовірний гамір стояв над базарною площею. І в сонячному хисткому мареві весь Великий Базар, здавалося, тріпотів і колихався, немов хотів відчалити од брудної, смердючої площі і попливти до безхмарного густо-синього неба. А панові амбасадору ввижалося холодне червоне сонце над синіми снігами, чулися виск полозів, бурмотіння бубонців; голобельний кінь лебедем вигинає шию і кошенятами стрибають підпряжні…

Він полегшено зітхнув, коли карета підкотила до древніх, ще візантійських, з баштами та зубцями, мурів сералю. Тут треба було вилізти з карети і серальськими дворами йти пішки. Проходячи Баб-Гамаюн, Королівські ворота, прорізані в західному мурі навпроти Софійської мечеті, пан амбасадор думав, що нема чого туркам носа копилити перед московським послом: стародавні серальські мури не раз бачили запорожців, їхні широкі, замазані дьогтем шаровари й чуби оселедцем. Але згадав, що під цими ж мурами садовили на палі запорозьких отаманів, і підупав духом.

Проминувши колишню візантійську церкву святої Ірини, перетворену турками на монетний двір, пан амбасадор підійшов до других воріт — Миру, Баб-ес-Селям, де вартували двірцеві яничари в червоних плащах. Треті ворота — Блаженства, Баб-і-Сеадет, що їх охороняли білі євнухи, вели в похмурий і питний тронний зал. А далі пішли плутані провулки, завулки, безлюдні коридори, і, нарешті, пап амбасадор зупинився перед низенькими дерев’яними дверима. Велетень негр, озброєний ятаганом, узяв у нього капелюха, тростину, шпагу і розчинив навстіж двері. Поклавши в рот ароматичну французьку настилку, щоб пахтіти диханням, посол московський ступив у приймальну великого візира. За ним бочком прошмигнув товкмач Мусій Арсеньєв, вихрест, ябеда і проноза. І його б, як ВаськуТимофєєва, чарчиною романеї [4] треба було б пригостити, та людина він дуже потрібна.

Посередині величезної, лункої і напівтемної кімнати стояло велике позолочене ліжко без ніжок, просто на підлозі, під зеленим шовковим балдахіном. На ліжку напівлежав візир Алі-паша, курив наргіле, меланхолійно пускаючи тонкі струминки диму і похитуючи нудно бісерною пантофлею, надітою на босу ногу. Пан амбасадор помітив у напівтемряві лише чорну, як смола, візиреву бороду, наче приклеєну до молочно-білого, успадкованого від матері-черкешенки обличчя. В головах і ногах стояли два негри і обмахували його опахалами з райдужного пір’я павича і м’якого пуху страуса.

Крім ліжка, ніяких інших меблів у кімнаті не було, і пан великий посол, крекчучи, сів просто на підлогу, на товстий пухнастий килим. Спробуй-но, сидячи отак, зберегти амбасадорську поважність.

Почали із звичайних під час усіх конференцій запитань чи здоровв його султанська величність Ахмет Третій султан Турський, король Меккський та Медінський і захисник святого града Єрусалима; чи здорові його царська величність Петро Олексійович, самодержець всієї Великої, Малої і Білої Русі? Потім обидва високі співбесідники дипломатично помовчали.

А поки вони мовчали, безшумно, мов тіні, з’явилися слуги з важкими підносами, на яких лежали банани, фініки, виноград, цукерки, пастила та інші ласощі. Вони поставили підноси на низенькі восьмигранні столики з червоного й рожевого дерева і просто на підлогу. Посол налічив більше ста підносів і вельми здивувався. Перед ним слуги поставили маленьку чашечку з кавою та кришталевий кальян [5] у срібній оправі з гнучким, наче змія, шовковим чубуком.

Пан амбасадор вів пусту розмову про споконвічних шахраїв — кримських татар, про їхні наїзди й грабежі під Азовом, ліниво, без злості й пристрасті вимагаючи їх суворого покарання. А сам у цей час думав: чи доповіли вже візирові про китайський халат і чи можна починати розмову про арапченя?

Тим часом арапченя неждано з’явилося за спиною візира. Під арабським білим покривалом, прикріпленим до голови тоненьким ремінцем з верблюжачої шкіри, горіли його очі, великі й круглі, мов у сокола. Лице в арапченяти було сухорляве, чоло високе, губи не такі вже товсті, ніс не сплюснутий, а прямий. Шкіра на обличчі коричнева, з глянцем, руки теж коричневі. Арапченя сіло на ліжко, в ногах візира.

З удаваною байдужістю пан амбасадор спитав, звідки у візира цей хлопчисько. Арсеньєв переклав відповідь. що хлопчиська привезено з країни Хабеш, жителі якої називають себе ефіопами, а це означає — «обпалені сопнем», що хлопчисько цей з тамтешнього знатного дворянства, а в Царград його взяли як аманата, тобто заложника.