Я тому грекові кажу:

— Це начебто на те виходить, що коли в мене повна скриня кун, то півжиття мушу голодувати, а вже тринькатиму в другу половину життя?

Слово таке припало йому до вподоби — сам не знаю чому.

— А якщо, — кажу, — на старість повипадають зуби чоловікові?

Григорій лише скалиться та мовчить. Десь-то це йому не вельми засмачило, бо він потім спитав:

— Тобі яке літо минає?

— Минав, — кажу — сімнадцятий рік. А для чого питаєш?

— Та просто, — каже, — так...

А мені схотілось допекти лисому грекові. Якщо його справді підсилає стара — хай їй перекаже.

— А моєму, — кажу грекові, — холопству минає п'ятий рік.

Та він мовби й не засмутився, каже мені:

— Господь велів дарувати кривдникам.

— Добре мені діло! — кажу. — Що ж то за бог у вас такий боязливий?

А він мені рече:

— Не боязливий, а злагідний.

— Цебто як? Ти на нього плюнеш, а він обітреться й мовчить? Наші боги ліпші, — кажу йому. — Й за кривду велять мститися.

— Не думай, — каже, — про лихе, думай про добре.

— Як до мене, — кажу, — так і я.

А він отак обхопив коліна руками й похитується.

— Мста, — каже, — породжує мсту. Тим-то й велить господь не пам'ятати кривди. Багато ж, — каже, — зібралося в тобі зла. Мусиш забути давнє, бо лопне в тобі жовч, лопне й розіллється по жилах. Є така приказка в святому письмі: «Батьки їли кислиці, а оскома в синів на зубах». Діти за батьків не відповідають.

— Значить, — кажу, — маю цілувати руки тим, хто закував мого батька в порубі?

А він мені так ласкавенько гомонить:

— Усе в житті минає. Наберись терпіння й жди: так чинив господь і нам заповів чинити.

Кажу — хай би мене ліпше побив Перун, як маю терпіти й дякувати кривдникам. І якщо тебе й справді, мажу; прислала до мене стара, то можеш їй переказати, що я був і лишуся вовченям. Це ж її слово.

Але він так нічого мені й не сказав на те. Отаке в нас вийшло з ним балакання. Григорій тоді підвівся та й пішов собі, а назавтра кличе мене Каніцар до княжого двору. Я думаю — може, знову щось про сестру, а він простягає мені свитку з мідяними гапликами. Бери, каже, це буде тобі. Питаю Каніцара:

— Поїдемо до Любеча, чи що?

— Щоб не світив ліктями, — каже. — Бери й носи.

Та й не просто так ото каже, а мовби милостиню дає. Сам собі думаю: пожди, пожди, ми ще колись побалакаємо з тобою. А свитка гриденська й геть-чисто нова.

Коли потім навідався до Подільських воріт пресвітер Григорій, я в нього й запитав, кажу, чи не ти виплакав для мене цю свитку? Каже — ні. А дідо Дан дивиться на мене й морщить лоба:

— Чи не я тобі казав? Щось мені досі ніхто не дарував нової свитки, а тобі, бач, дають. Поглянь тепер на мене та на Муромця.

Проти цеї моєї їхні свитки були потерті й старі, а я ходив між ними наче боярський отрок. Я ліпше мав себе в старій подертій свиті без мідних гапликів. У цій було якось ніяково й незручно.

А потім знову мене покликав Каніцар. Їстимеш, каже, разом з гриднями.

Я аж закипів:

— Чого це маю їсти з гриднями? Хай з ними свині, — кажу, — їдять!

Він же як замахнеться! Але не вдарив і не зачепив, лише поскреготав сам собі зубами. Думаю: пес ти рудий! Тобі заборонили мене кусати, то ти хоч гарчиш? Кажу: з гридьбою не їстиму, хоч хай би навіть од голоду ратиці простяг. А він знову дивиться на мене, мов той собацюра на цепу.

— Коли б, — каже, — моя воля, ти в мене із свиньми жив би і їв!

Аж мені смішно стало з того його гарчання, я засміявся й кажу:

— З гридьбою їстиму, якщо там їстимуть і Муромець та дідо Дан. Отак і перекажеш.

Він знову гарчить:

— Давно не був у княжого під'їзного?

Я таки в того звіра давно не був, але стара заборонила під'їзному мене бити ще ген коли! Кажу я про це дідові Данові, а він:

— Ніколи того не було й не буде, щоби сторожа їла з гридьбою за одним столом.

А того ж дня покликав нас челядня до гридниці:

— Йдіть вечеряти, — каже до всіх.

— Утрьох? — питаю.

Каже — Втрьох.

Ми з дідом і Муромцем тільки перезирнулись, а не пішли.

Мовлю челядинові:

— Перекажи отому рудому псу, хай спрежда принесе нам усім гриденські свити та чоботи. Не хочемо світити латками та показувати гридням дулі з драних чобіт. — Челядин регоче, а я доказую: — й ще хай принесе нам по парі цілих ногавиць, аби не світили коліньми та задами.