Князь нарешті відпустив Григорія, і Претич аж по тому сказав:

— Бридко й гидко.

— Зате князям та боярам зиск! — Доброчин глянув на двері. До нього знову поверталось оте гнітюче й вельми неприємне почуття, коли хочеться звільнятись од настирливої липкої павутини. Щоб перебити його, він запитав у воєводи:

— Послав нарочитого до Вовчого Хвоста?

— Поїхав Муромець з моїми опричниками.

Спільний клопіт зблизив обох, але Доброчин і далі не міг позбутись неприємного осаду, неначе напився води після коня. І все-таки від розмови лишилося й щось щемне та піднесене, й Доброчин подумки повторив сам собі: час розкидати каміння й час каміння громадити...

З Києва рушили одночасно, з одних і тих самих Подільських воріт, навіть разом пливли до гирла Почайни. Потім Претич подався двадцятьма ладдями Дніпром далі вниз, а Вовчий Хвіст повернув свої десять насадів угору. Травневі хмарки над головою були схожі на отари білих викупаних овець, але Вовчому Хвостові стислося серце. Він і сам не знав чому. Білі вівці завжди приносили йому щастя, але цього разу він тоскно глянув назад. мовби прощався з київськими горами.

Він прожив тут велику частину життя, хоч народився й виріс у Переяславлі, й київські роки залишили на ньому свій незгладимий карб.

Вовчий Хвіст іще раз озирнувся. Теплий низовий вітер допомагав ненатомленим веслярам, надуваючи білі полотна, з яких на дружинників дивився сонячний бог. Воєвода вірив у сього полянського бога, хоч був родом чистісінький варяг: Дажбогові приносив жертви ще його батько.

Свенельд казав:

— Дограєшся з тими руськими богами. Найліпші ярли перейшли до Христа, а ти горнешся до чужого бога.

Батько не зважав. Свенельд нічого не міг удіяти своєму посадникові, який утримував многий опричний полк: п'ять добре навчених і зоружених сотень. Хоч, з іншого боку, це було Свенельдові з руки: Переяславль був під надійною засадою старого Ульвсванса, тобто Вовчого Хвоста.

Тепер уся опрична дружина перейшла його синові.

Дружина витяглася з Києва Юрового дня, Вовчий Хвіст уже чотири дні перебував у землях коромольних радимичів, а ще й в очі не бачив їхнього недолугого князька, який хтозна на що й сподівався. Князьок був ще зовсім молодий, і Вовчий Хвіст ніяк не міг запам'ятати його імені; це муляло йому цілу ніч. Ім'я випливло несподівано над ранок, і Вовчий Хвіст уголос проказав:

— Родя...

Сотник Покотило, який спав з воєводою в одному шатрі, прокинувся й підвів голову:

— Га?

Воєвода не обізвався. Його звичка думати вголос пантеличила багатьох, але Покотило знав її й лише перевернувся з лівого боку на правий.

Одначе вже займався день. Вовчий Хвіст вийшов із шатра й глянув на луки, якими слався тонкий рожевий туман. Воєводські коні звідси здавались теж рожевими. Коли сонце вигулькнуло з-за горба, Вовчий Хвіст побожно скинув шапку:

— Хорсе, боже наш...

Він і це, за звичкою, проказав уголос. Покотило міг почути його з шатра, та це з боку Вовчого Хвоста не було зумисним блюзнірством.

Усі дванадцятеро коней теж попідводили голови й вітали тихим іржанням сонячне божество, й воєводі вперше за останні дні стало на душі приємно й затишно.

— Теж Дажбожа творь...

Підійшов сотенний Покотило. Дружинники вже попрокидались і жували в'яленину та мочені сухарі, воєводські конюхи йшли до коней із сідлами, в одного попруга випорснула й тяглася по росяній траві, схожа на чорну гадюку. Покотило запитав:

— Рушаємо?

Насади стояли поприпинані линвами до беріз, і дружинник в насадах теж снідали.

— Перейшли радимичів з краю в край, — сказав сотник По котило, знизу вгору глянувши на високого Вовчого Хвоста, — І ще не бачили того шолудивого Родю, чи як там його... Дружина вже сміється, — засміявся й він, — буцім радимичі од вовчого хвоста втікають!

І в цей час почувся знайомий свисткий звук. Воєводи мимоволі втягли голови в плечі, а в траві під ногами забриніли дві стріли, оперені дрохвиним пір'ям.

— Що за тать? — крикнув Покотило, кинувшись до шатра по мечі й щити.

В насадах теж здійнялись крики, хтось болісно застогнав улучений стрілою, й поки Вовчий Хвіст і Покотило підбігли До човнів, невидимі таті вразили ще кількох дружинників. Усі поховалися під щити.

Стріляли з того берега Сожу. Лучники були верхи й цілилися з-за беріз. Покотило показав одну стрілу Вовчому Хвостові:

— Орда!

Якщо вірити оперінню, стріли справді належали печенізькій орді, але вершники здаля не були схожі на печенігів.