Претич був похмуріший од звичного, його виводив з терпіння Жданів сміх.

— Достойний богатир може бути достойним воєводою, — сказав світлий князь — Веліть гукнути Вадима Муромця.

— Який там Вадим! — заляскотів Ждан Будимирович, — Вадима Муромця вже немаа!

Претич буркнув:

— Охрестився Муромців син.

— Тепер він уже Іл-ля Муромець! — урочистим голосом проказав головний воєвода Ждан. — Уже гидує нашими «поганськими» іменами.

— Хай прийде сюди, — сказав Доброчин Жданові.

Ждан вийшов і гукнув з терема до якогось челядина чи робітника: «Знайди м-м-м... Муромця!»

Незабаром Муромець увійшов, але це був Вадимів батько. Він спинився на порозі й глянув на Доброчина та бояр.

— Це правда про твого сина? — запитав Доброчин.

— А най би ся оно ему сквасило! — вилаявся гончарівський токар і знову повторив.

— Охрестився-таки наш молодий боярин? — точніше запитав світлий князь.

Муромець огризнувся:

— Боярином назвав його ти, то ти про своїх бояр і думай! А я маю доволі клопоту й без таких бояр, най би ся воно їм усцєло...

Доброчинові ще не доводилось чути від Муромця стількох слів за раз, принаймні тепер він уже більше не сумнівався: каміння розкидалося само по собі. Доброчин знову відчув оту вже знайому йому неміч, яку він досі приписував своїм літам. Усе виявилося значно складнішим. Його охопило відчуття, ніби щось дороге й життєво необхідне вислизає йому з рук і проціджується крізь пальці. То було відчуття порожнечі, й воно лякало його. Каміння громадив отець Григорій.

Згадка про пресвітера кинула його в жар, та коли нарешті розшукали й привели Вадима Муромця, жар мовби вкрився попелом і зачах. Вигляд у боярина був винуватий. Цей під стелю заввишки велетень нагадував щойно натовчене носом у калюжу котеня, й Доброчинові несподівано стало смішно. Він загнав усмішку під нахмурені брови й спитав:

— То що: охрестив тебе отець Григорій?

Муромець протяг:

— Та тро-охи...

Ждан Будимирович глянув на старшого Муромця та тисяцького й реготнув.

— Як то «тро-охи»? — не зрозумів Доброчин.

— Тро-охи, кажу ж... Тільки по колі-іна, я й штани не скидав, лише закасав холо-оші.

Брови Доброчинові розійшлись. Він знав од інших, що отець Григорій заганяє новонавернених зовсім голими в Почайну або Дніпро. Старий став отець пресвітер, чи що, подумав він і знову спитав у Вадима Муромця:

— То дав тобі й хреста?

— Оттаку-усінького, — показав кінчик нігтя богатир. — Нема на що й гля-анути.

— Ану ж покажи.

Вадим Муромець розтулив шестипалу долоню. На такому лопатищі хрестик справді здавався мідним павучком.

— А чого ж не почепив його на гриву?

— Вони-и не дають, — кивнув велетень на батька, який не сягав йому й плеча. — Зривають з гри-иви й б'ються...

— А в кулаці?

— Кулака не поду-ужають розняти.

Старий Муромець пробурчав:

— А най би ся оно єму сквасило, щоб я ще роздіймав його кулаки. — Він помулявся й вийшов якось, боком. За інших обставин мав би вклонитися до бояр, але тепер він і сам був мовби боярським батьком, хоча й далі точив миси та веретена в старій хаті на Гончарях.

Колись велика Муромцева родина майже розпалась. Жона й менша донька загинули під печенізьким мечем, старша, Жирка, втекла з патлатим нечесою, якого на свою голову пригрів був Вадим. А це вже не стало й Вадима.

Гончарівський токар Муромець нога за ногою сходив Боричевим узвозом на Поділ. Тут, коло глибокого Гончарівського яру, він завжди згадував печенізьку навалу.

За сімнадцять років біль притупився, але не зник: зайшов усередину. Це Муромець відчув особливо тепер. Він здавався собі сиротою, якому нікуди притулити душі. Вдома лишилися тільки Раткова жона та діти: Ратко як пішов з весни, то так і зостався десь за Дунаєм. Перед походом він простяг батькові десять гривних і сказав: «Оце вам мої десятницькі. Десятникам воєвода Претич дав наперед».

Стільки срібла у своїй руці Муромець зроду не бачив, але воно не тішило його. Старший син досі не промишляв ратництвом, хоч звався Ратибором і тоді порятував Київ од степовика. Певно, зазіхнув на славу молодшого брата. Старий Муромець не розраджував Ратка — й не через оті ваговиті десять гривних: просто вважав, що Доля сама визначає шлях чоловікові, наперед відмірявшії й визначивши йому життя. Тут чоловік просто безсилий.

Унизу Муромець повернув ліворуч і ввійшов у Гончарі, що врізались у гору між Претичевим дідинцем і Києвом. Сонця в яру вже не було, хоч дідинець іще купавсь у сонячному промінні. Здалеку побачивши свій димар, Муромець зупинився: хто його там жде? Він поважав Янку й любив онуків, але сьогодні власна хата здавалась незатишнішою за труну. В вухах іще й досі шелестіли слова з княжого хорому.

Тепер уже й Вадим, сказав собі старий Муромець, вагаючись, — іти далі чи не йти. Він не покладав якихось особливих життєвих надій на Вадима, опорою на старість іще замолоду звик вважати Ратка, бо молодший син і народився з вадою, й зростав не як усі. І все-таки він любив Вадима найдужче за всіх своїх дітей. Можливо, через оту його божу чи чортову ознаку. Позначеного люди бояться й при зустрічі тричі спльовують через ліве плече, а то для батьків гірше від ножа в серці, й коли б хто сказав, що це допоможе калічкуватому синові, Муромець віддав би йому обидві свої руки.