Доброчин не зводив ока з західного пружка землі. У цей час Київ тисячоголосе вигукнув:

— Упа-а-ав...

Поза спиною Доброчинові побігли мурахи. На західному прузі непорушно лежав сорокацвітний Золотий Плуг.

Колядники знову заграли руками й ногами, сіючи іскрами смолоскипів на витолочений сніг.

Півні галасували від Подільських до Красних воріт, їм відповідали когути Претичевого дідинця й колишнього Блудового двору, з Подолу й Ольжиного двору Вишагорода, що на Щековій горі, з Гончарів і Кожум'яків, а кияни стояли й захоплено слухали вісників першого різдвяного дня, до якого лишалося ще добрих дві години, бо не буває довшої за різдвяну ніч.

А потім почали купками розходитись. До світанку треба було ще внести в хату плуга й покласти під столом, де він лежатиме до Нового року — тобто до другого різдва — народження дідьдуха-місяця, коли першу борозну належить прокласти в незайманому снігу, бо кожне велике діло слід починати щедрого вечора, як це робили діди-прадіди та їхні діди.

— А я теж не вірив, що ти прийдеш на Плуг. — сказав своєму вуєві Володимир, коли вони входили за княгинями до Княжих воріт. — Я був собі завдав урока: якщо не прийдеш зустрічати Плуг-значить, цього літа...

Він не доказав, а Доброчин не допитувався. Кого-кого, а небожа він розумів найліпше за всіх. Володимир ніколи не став би впоперек його дороги, Доброчин був упеавнений у ньому як у собі, і все-таки його не полишало відчуття невиразної провини до небожа.

В одрині він нерухомо пролежав години півтори, втупившись у невидимий чорний сволок, а потім накинув кожуха й пішки подався на Поділ. Боричів узвіз був слизький і безлюдний, хоч у хижах попід горами курилися вже дими.

Доброчин увійшов до хвіртки першої хати на Гончарах. Ця хата, скільки він себе й пам'ятав, так і лишалась крайньою. А вікно було так само запнуте кабанячим міхуром. У вікні світилося. Доброчин після короткого вагання відчинив незамкнені двері й увійшов.

У хатині було свіжо й тепло, Стан сидів на дзиґлику над скошеним столом, одна нога якого зламалась і була замінена жлуктом.

— Сідай, княже. — проказав Стан. — Це ти в мене вдруге гостюєш. Скільки ж то вже минуло літ?

Доброчин скинув кожуха й сів на ослоні.

На ріжку столу горіла свічка в мідяному поставці, й кінчик Станового носа яскраво сяяв, як і тоді. Це викликало спогади.

— Пишеш? — запитав князь.

Стан відсунув тоненьку липову дощечку, а гостре залізне писало встромив у поставець.

— Сам бачиш.

— Пишеш про цей день?

— Про все минуле літо, Добрине. — сказав Стан, назвавши світлого князя тим іменем, яким звав його ще за холопських літ. — Кожного різдва пишу про всеньке літо минуле.

— Прочетай, коли не гріх.

Стан замислився. В давнину це й справді вважалося б тяжким гріхом — четати книги сторонньому чоловікові, але надходили такі часи, коли й Станові годі вже було визначити, де починається й де кінчається гріх.

— Прочетай ось цю книжку. — сказав князь, кивнувши на недописану дощечку.

Стан підсунув її трохи ближче й прочетав:

— «І послав цар сла до Києва, так мовлячи київським князям: «Негоже царському вухові слухати, яко просите за свого поганського князя царську дочку й сестру. Зроду-бо ще такого не було й повік не буде!» І сказав світлий князь Доброчин, так до сла промовляючи...»

Стан замовк, а Доброчин аж з ослону перехилився. Кожух ізсунувсь додолу і став схожий на захарчоване теля.

— Й що ж відповів той твій князь грецькому цареві? — спитав Доброчин.

— Там більше нема нічого напсаного. — сказав Стан. — Але се ти ліпше й од мене відаєш, Добрине.

Доброчин по хвилі спитав:

— А ти відаєш?

Стан одсунув дощечку на місце й кивнув. Якийсь час вони переважували один одного поглядами, й першим озвався гість:

— Усе це не так просто...

Старійшина київських волохів удруге кивнув, і в очах його промайнули біль і якась тиха безвихідь. Доброчина раптом охопило моторошне відчуття, ніби вони стоять удвох над розкритою могилою, в якій мало зникнути щось безмежно рідне й дороге обом, біль і сум не мали межі й берега. І все-таки живі мусили думати про живе.

Він так і збагнув оте мовчазне й змирене кивання.

Коли Доброчин вийшов потім надвір, над Дніпром щойно народжувалося сонце — мов немовлятко на невидимих Лелиних руках. Це небесне немовля нагадало йому про інше, й Доброчин відчув нагальну потребу поїхати до Ольжиного села.