Местиша Варяжко поглядав на свого братка Блуда, аж поки той не витримав і заходився підперізувати меч.

— Піду гляну.

Коли він вийшов із сіней на терем і погуркотів лізницею вниз, його наздогнав схвильований Варяжко:

— Ти куди?

Блуд уже підходив до коня й намірявся сісти верхи.

— Піду гляну, — те саме сказав він.

— Щось ти не вельми веселий.

Блуд устромив ногу в стремено й так і застиг. Озирнувшись на різьблений терем Местишиного хорому й пересвідчившись, що на теремі нікого нема, він проказав незвичним для себе похмурим голосом:

— Правда була твоя.

— Яка правда?

— Ти колись казав про... киян.

Местиша стріпнувся, потім пильніше глянув на свого братка. Блуда часом важко було зрозуміти — правду він каже чи бере на глуз; таким похмурим Местиша зроду не бачив Блуда.

— Чого ж досі мовчав?

— Не хотілося тривожити твого старого, — відповів Блуд. — Кияни послали своїх до Доброчина, мовляв, приступай до Києва з обох воріт, а ми вдаримо вярягів у спину.

Местиша мовчав. Кожне Блудове слово відлупцювало в його душі крицевим дзвоном, бо Местиша знав, що кияни рано чи пізно піддадуться деревлянинові. Це було відомо ще тоді, коли пішла перша чутка, що Доброчин вийшов з Новагорода й рушив Дніпром униз.

Блуд докинув у вогонь приску:

— Отож я й питав тебе про Чернегівський полк. Своїм полком не втримаємося. Доброчин тільки й ждав киян. Бо чого б він так довго стояв у Дорогожицькій пущі?

— Звідки відаєш усе те? — востаннє спробував порятувати себе Местиша.

Блуд спокійно відповів:

— Од Претича.

А Претич та Блуд були свати.

— І Претич з ними?

— Претич ні з ким. — Блуд знову вставив ногу в стремено й нарешті поїхав.

Першою думкою Местиші було податися до Претичевого дідинця. Але це здавалось надто нерозважливим: Доброчинові стежі могли ховатися за кожним кущем. Він підійшов до хорому. Батько сидів у тій самій світлиці й куняв, і Местиша оскаженів од раптової люті:

— Заварив кашу цю, а тепер спиш собі й нічого не думаєш! Кияни хочуть угородити нам у спину ніж!

Свейнальдр ураз прокинувся — сон йому наче рукою зняло, він сказав після недовгого роздумування:

— Ільдея-хан!

Местиша зрозумів батька. Дорога до Чернетова була в Доброчинових руках — на Чернегівський полк не випадало сподіватися. Єдина вільна дорога вела вниз, але батько не згадав про свій вітчинний Переяславль, у засаді якого стояв півтисячний полк Вовчого Хвоста. Батько згадав печенізького Ільдею-хана.

Ільдея був сином того самого печенізького хана Курі, який вісім тому літ убив на Порогах Святослава, обкув його череп золотом і пив з нього вино. Куря п'ять років тому загинув — його вбив оскаженілий жеребець, якого хан хотів був приборкати. Відтоді ханом став його син. Ільдея в перше ж літо прийшов під Київ, привівши за собою велику орду: він вимагав у Свенельда давно обіцяне. Свенельд саме готував свого старшого сина Людвіка до походу на деревлян, він не міг опиратись Ільдеї й мусив дотримати даного ще його батькові слова. Так Ільдея повів з Києва молоду жону — Людвікову доньку Ольгерду, якій минав заледве п'ятнадцятий рік.

То була обіцяна ще Курі плата за вбивство Святослава. Тепер Ільдея мусив порятувати діда й дядька своєї жони.

— Ільдея-хан кочує за Ворсклою, — сказав Свенельд. — Споряди сла до Ільдеї-хана.

Надвечір Местиша поділився цією думкою з братком Блудом, але Блуд так само похмуро застеріг:

— Поки твій Ільдея-хан обернеться, нам тут і жаба цицьки дасть. На Претичевому дідинці вже хазяйнує Добриня.

Це була ще одна неприємна новина, яка остаточно розхитала опір Местиші: чотири дні тому новгородці зайняли двір Блуда за Копиревим ліском. Наступним кроком Доброчина мав бути Київ.

— Зачинимось у Воїні? — спитав Блуд. Воїнь був на Дніпрі крайньою твердю Києва, за ним починалась кочовища печенізьких орд, а туди Доброчин побоїться лізти.

По кріпких роздумах Местиша кивнув:

— Ліпшого вибору не маємо.

Усе йшло якнайкраще, й уранці Доброчин сказав:

— Плід визріває й наливається. Ось-ось упаде.

Одержавши позавчора вночі звістку від Блуда, що Свенельд вирішив покинути Київ і зачинитись у Воїні на Сулі, Доброчин спорядив десять дракарів, які сьогодні вдосвіта нишком проминули Київ і подалися Дніпром униз. Щонайпізніше за три дні вони мали захопити Воїнь.

Але слід було подбати про те, щоб у Києві ніхто не довідався, що полк новгородців поменшав на тисячу мечів. Доброчин виставив на всіх дорогах і стежках сторожові десятки.

Пізнього ранку одна з таких десяток привела до стану несподіваний товар. Майже всі в ньому були вдягнені в довжелезні чорні корзна з жіночими каптурами, в чорні сорочки та ногавиці й мали на грудях великі хрести — мідяні та цинові: напевно, щоб не прилещувати сріблом і золотом дорожних татів і розбишак.

— Що за люди, ким і до кого послані? — спитав Доброчин.