– І взагалі, – пафосно каже Тріша, – не говори до мене, бо збиваєш з думки… Я тут уже майже роботу собі знайшла у газеті – на фабриці. Потрібна пакувачка корму для дітей.

– Це такий сухий корм? – морщить лоба Стоґнєвіч. – Типу, кокаїн грубого помолу? Додай води – і вийде їдло з хлоркою. Типу, молока – така хуйня?

– Типу того.

– Нє, галіма робота. – Стоґнєвіч кладе на пательню першу яйце-грінку. Та погрозливо шкварчить.

– А яка не галіма?! – обурено чухається Тріша.

– Ну така, всяка… – в очах Стоґнєвіч читається посилене використання сірої речовини. – Наприклад, креветочного майстра! – знаходить варіант вона.

– Кре… шо?

– Ну знаєш, так: коли когось ненавидиш і хочеш виселити з хати, запарюєш десь кілограм креветок. Дев'ятсот грам з'їдаєш сам, не забувши полити лимоном. А сто грам, які лишилися…

– Лишилися?!

– Ну добре, з'їдаєш цілий кілограм, але не викидаєш голови й лушпайки. Акуратненько те все збираєш і запихуєш у трубу карнизу. Вже через пару годин смердіти буде так, що всі немиті піськи перед входом у міську баню атдихают.

– Ух ти! Хочу. На хуй кіно. Давай складати оголошення про наші послуги…

– Та чекай. Це ше не все. Профіль можна розширяти. Як тобі прийомчик «Рибна стєлька»?

– Ану давай.

– Карочє, знаєш, у пінопластових упаковках із курячим чи риб'ячим філе є такий спіцяльний папір на дні – ну, шоби кров вбирати?

– Ага, знаю. Ми ше бульйончик з такого хотіли варити…

– Да! Так от, чекаєш, поки рибне філе в холодильнику здохне – без холодильника, правда, здихає скоріше – викрадаєш стєльку з черевика клієнта (приємніше, канєшно, якби була модельна туфелька на шпильці, але там, кажись, не підкладають стєльок) і за її контуром вирізаєш стєльку № 2 з криваво-смердючого рибного папірчика. І якнайшвидше підкладаєш цю свою «сніжинку» під нормальну стєльку в черевик. Не проканає з непомітним підкладанням – не розстроюйся, поклей на вікна.

– Буде тіпа новий рік у садіку.

– Типу того…

– Ну нічо'. А ще рецепти знаєш?

– Та знаю… але це ващє жесть.

– Кажи. Я вся вніманіє. – І Трішу зненацька накриває минуле: – Вніманіє-вніманіє, гаваріт Германія, вчера пад мастом пай-малі Гітлєра с хвастом…

Навіть Стоґнєвіч дивиться на неї як на пиздувату. А Стоґнєвіч бачила від Тріші вже все.

– А шо таке? – підскакує Тріша. – У вас там в Харкові шо, Дитинтсва не було? Це ж ваші віршики, стопудняк. Бо кацапською мовою. І не кажи мені, що ви по дворах у спальних районах Блока цитували!

– Кого-о?!

– Дідька волохатого. Давай розказуй ще рецепти.

– Та ну тебе, – ображається Стоґнєвіч, – ти мене тут кацапом і дядьком обзиваєш, а я…

– Дідьком.

– Шо?

– Дідьком, а не дядьком. Чортом тобто.

– Да? Ну ладно. Карочє, останній рецепт. «Однояйцеві двері».

– У мене у пса було одне яйце.

– Я його з цим паздравляю.

– Він здох. Точніше, гуцули, підараси, замочили. Але зараз він в раю. Так шо давай, розказуй.

– Ну, значить так. Береш шприц. Пробиваєш голкою дірку в сирому яйці, набираєш повний шприц яйця. І робиш акуратний укольчик обшивці дверей. Якщо сильно ненавидиш власника – процедуру повторити. Яйця тухнуть і смердять так, як можуть смердіти тільки тухлі яйця.

– Або відрижки чувака з сильним харчовим отруєнням. Ру-фус колись так траванувся майонезом, а нєхуй вегетеріанцем між людей…

– Бідний Руфус. Але власник яєчних дверей – той ще бідніший. Бо на бабло попав. Тут же інакше, ніж замінити двері, не розгребешся, – гордо закінчує Стоґнєвіч.

– Ага. Прикинь, падлючі зодчі ще в позаминулому, а то і в минулому столітті для міцності типу – ха-ха, для міцності! – підмішували в цементні розчини яєць. Ото була радість новосельцям. І слава зодчим на віки. Я вже мовчу про фарби Леонардо да Вінчі.

Давид красиво курить. Красиво грає в більярд, я можу годинами спостерігати, як він рухається. Він дуже серйозно розмовляє зі своєю кішкою:

– Тихо. Тихо, не верещи. Скаче вона тут.

Він насипає тварюці корм. Тварюка насправді скаче вище голови і відчайдушно верещить у передчутті скорого їдла.

– Терпи, скотина. Зараз дам. Годувалася б ти в ресторанах, навчилася б чекати…

Я регочу так, що мало не падаю зі стільця. Решту ж часу я просто сиджу і спостерігаю. Я не знаю, як називати те, що в мене при цьому всередині.

Якось так, зовсім непомітно, Давид із просто актора, котрого я прицілила собі на одну з головних ролей, раптом перетворився на co-director'a. І я сама тут граю жіночу роль. Сподіваюся, хоч першого плану. Бо на неї повсякчас претендуватиме Давидова, мамуся, але про неї трохи згодом.

А тепер варто розказати про те, що крім приємної інтервенції в моє життя – інтервенції Давида, сталася ще одна. Дивна, невмотивована і якась дешева, чи що. Дешева саме через неякість виконання. Але чогось так буває, що чим грубіше робиться якась гидота, тим важче – бо бридкіше – з нею боротися.